Читати книгу - "Мудакам тут не місце"

себе необхідності бачити їхні криві погляди, легше могла емоційно відсторонитися, і було кілька випадків, коли вона заглушувала чергового негідника, від якого її нудило, натиснувши кнопку відключення звуку, відсторонюючись від злостивості своїх колег і натомість приділяючи свою увагу наданню допомоги хорошим людям у компанії. Однак хочу застерегти, що коли групи працюють, здебільшого користуючись електронною поштою або конференц-зв’язком (а не віч-на-віч), вони зазвичай більше схильні до супе­речок і менше довіряють один одному. Зрозуміло, це відбувається тому, що люди не отримують цілісної картини, як за безпосередньої присутності, бо електронна пошта і телефонні дзвінки дають мало інформації про запити, з якими стикаються люди, і про реальну атмосферу, в якій вони працюють, крім того, вони не можуть передати такі речі, як міміка, інтонації голосу, пози і «колективний настрій». Отже, в учасників групи складаються неповні і часто занадто негативні враження один про одного.

Мої колеги зі Стенфорду Памела Гіндз і Діана Бейлі доводять, що конфлікти, а особливо «розбіжності, які характеризуються гнівом і ворожістю», більш імовірні, а рівень довіри менший, коли групи виконують роботу «опосередковано», послуговуючись інформаційними технологіями, а не обговорюють питання на нарадах безпосередньо. Якщо ви перебуваєте в групі, яка працює здебільшого через інтернет і по телефону, й ця група видається купою мудаків, технології можуть радше погіршити становище, а не захистити вас від них. Тож, можливо, вам варто розвивати взаємну довіру і витратити час на особисту зустріч, щоб зрозуміти, з якими проблемами стикаються люди. Однак, можливо, як і Рут, ви вже маєте значний досвід нарад віч-на-віч, на яких ці люди довели, що вони мудаки. Якщо це так, то електронна пошта, телефонний конференц-зв’язок і всесильна кнопка відключення звуку можуть допомогти захистити вас від повного обпалення їхньою люттю.

Створюйте осередки безпеки, підтримки і здорового глузду

Знайдіть і вибудуйте кілька осередків, де можна сховатися від мудаків і спілкуватися з порядними людьми. Це може мінімізувати ваше спілкування з мерзотниками, дасть вам змогу перепочити і забезпечить трохи контролю над тим, коли і як ці покидьки вчинятимуть свої брудні дії проти вас. Такими осередками можуть бути як цілі будівлі, так і окремі маленькі приміщення. Приміром, медсестри, групу яких Деніел Денісон вивчав та інтерв’ював разом зі мною, почувалися наче в облозі серед хірургів, які зневажали і принижували їх, особливо сумнозвісний лікар Прутень, відомий переслідуваннями, піддражнюванням і брудним лапанням медсестер-жінок. Вони знаходили притулок у кімнаті для відпочинку медсестер, куди лікарям не дозволялося заходити. Це було безпечне місце, де вони ділилися одна з одною цікавими історіями, скаржилися, надавали й отримували психологічну підтримку. Зниження напруженості, яке більшість медсестер відчували тієї миті, коли заходили до кімнати відпочинку, було очевидним.

Інший спосіб знайти безпечний осередок — приєднатися або сформувати таємну соціальну мережу жертв. Група секретарів в університеті сформувала молитовну групу, яка регулярно проводила зустрічі протягом кількох місяців, щоб добитися скорочення терміну перебування на посаді їхнього безсердечного і неосвіченого декана. Вони молилися, щоб з ним щось трапилося, не таке вже й погане, але досить погане, щоб прискорити його відставку! (На жаль, їхні зусилля були марними; на момент написання книжки декан все ще обіймав свою посаду). Так само дружина одного керівника написала мені, як її чоловік боровся за виживання зі своїм деспотичним генеральним директором: «Усі керівники підрозділів, які підпорядковуються генеральному, збираються у своїх кабінетах, намагаючись підтримати один одного. Та їм надто добре відомо, що якщо хтось один і визнає поразку, тиск з боку боса все одно не зникне, а перерозподілиться між тими, хто залишився». У багатьох організаціях, де хамули задають тон, їхні жертви так бояться репресій, що об’єднання в спільноти і розмови серед жертв розглядаються як підпільні і заборонені дії, але вони варті ризику, бо напруга у таких місцях нестерпна.

Ці осередки можна віднайти навіть у незначних моментах, хоча би під час коротких взаємодій зі сприятливими замовниками чи клієнтами. Кілька місяців тому я стояв у черзі в аптеці «Лонґ» міста Мораґа, Каліфорнія. Касир цієї аптеки був підлітком, назвімо його Крісом. Коли він обслуговував клієнта переді мною, в аптеці задзвонив телефон, проте хлопець зосередився на допомозі своєму клієнту замість відповіді на дзвінок. Приблизно за хвилину касирка біля сусідньої стійки повернулася, поглянула на нього з неприхованою ненавистю і закричала: «Крісе, що з тобою? Чи ти не чуєш дзвінок? Підніми слухавку!». Кріс почервонів, і здавалося, ніби він ось-ось заплаче. Жінка переді мною подивилася йому в очі і голосно промовила: «Крісе, просто ігноруй її. Я вважаю, ти прекрасно виконуєш свою роботу». Кріс зітхнув зі значним полегшенням, і я помітив, що він заспокоюється.

Колеги, що вас підтримують, і розважливі клієнти на зразок цієї жінки можуть допомогти вам пом’якшити стрес від роботи в трясовині мудаків. Рут поділилася своєю «Стратегією Сатанс сенспул» з колегою, і такі розмови бувають особливо конструктивними, коли жертви обмінюються стратегіями пристосування, які допомагають їм пережити наступ «людожерів». Однак бесіди з іншими людьми про ваші проблеми не є панацеєю. Насправді палиця два кінці має. За висновками Лоралей Кішлі й Стіва Гарві, вже перші дослідження засвідчили, що працівники, які піддались емоційному насиллю і прагнуть моральної підтримки від друзів, родини, колег і керівників, отримують лише незначний позитивний ефект для їхнього психічного здоров’я. Кішлі й Гарві стверджують, що соціальна підтримка має слабкий вплив, оскільки жертви загалом діляться з людьми, які не мають достатньо влади, щоб приборкати забіяк і свавільників.

Навіть гірше. Я виявив, що розмови, обмін плітками і навіть терапевтичні семінари під керівництвом професіоналів іноді приносять більше шкоди, ніж користі. Такі зібрання подекуди перетворюються на «засідання невдоволених сук», на яких жертви гірко скаржаться на те, як все погано і наскільки вони безсилі зупинити це. Я бачив, як таке відбувалось у лікарні, де запрошені консультанти проводили цикл семінарів про емоційне вигорання на роботі. Ці недбало організовані зібрання почалися з обговорення статистики про те, як сильно лікарі ображали медсестер і зі скількома іншими джерелами стресу вони стикалися: нера­ціональними управлінськими рішеннями, тяжкими пацієнтами та їхніми родинами тощо. Погані новини викликали скарги і почуття безпорадності та безнадійності серед медсестер і загалом тому, що модератори не скеровували бесіду на способи, за допомогою яких ці проблеми можна реструктурувати, чи на стратегії здобування маленьких перемог, не кажучи вже про організаційні стратегії впровадження правила «мудакам тут не місце».

Пам’ятаю, я запитав одну медсестру, як відбуваються семінари, і вона сказала мені: «Я приходжу на семінари в доброму гуморі, але завжди по їх закінченні почуваюся пригніченою. Вони примушують мене зненавидіти свою роботу; все, що ми робимо, — це нікчемність, нікчемність, нікчемність!». Пам’ятайте, що емоції є надзвичайно заразними, тому якщо ви прагнете створити місця, спільноти і регулярні зібрання для обговорення, як давати раду мудакам, з якими працюєте, зосередьтеся на способах рефреймування подій, що знижують стрес, і на прийомах отримання маленьких перемог, а не на створенні поля битви, що породжує і поширює почуття відчаю.

Боріться і неодмінно здобувайте