Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

— Гаразд. Хочеш заробити конверт? На, тримай. А за це віднесеш у табір листи. Тут вісім штук. Ти ж з табору?

Кашка обережно признався, що так, з табору. Він хвилин із п'ять ще трудився над адресою, тоді віддав дівчині заклеєний конверт, узяв листи й вистрибнув на ґанок.

— Не загуби! — почув він услід.

— Ні!

Він не загубить! Все буде добре! Чудово все вийшло! І лише неподалік від табору а розгону зупинила його тривожна думка: а як же він віддасть листи? Адже тоді довідаються, що він бігав без дозволу на пошту.

Кашка розгублено затупцяв на трав'янистій колії. Просто хоч назад неси ці листи. Але ж не понесеш, справді. І тут прийшло щасливе рішення: «Віддам Володі. Він щось придумає».

Кашка сховав конверти під сорочку.

Він був уже біля дачі загону, і вже всі наперебій говорили йому, що Серафима ходить зла й розшукує його. І він уже встиг злякатися і засмутитися, бо Серафиму боявся, а Володю не знайшов. І раптом в одну мить забулися й переляк, і тривога. Кашка почув Мишкові слова. Мишко сидів серед кущиків і бесідував з Мавпячим Царем. І вони казали таке!.. Одне слово, Кашка спершу завмер, а потім у ньому щось ніби зірвалося.

І він кинувся у битву так само стрімко й не оглядаючись, як нещодавно врубувався в гусячі лави…

— Хто тобі дозволив? — повторила Серафима. — Чому ти, не спитавшись, пішов із табору? Знаєш, що за це буває?

Кашка точно не знав. Певно, щось жахливе. Невже виключать! А раптом справді відправлять зараз додому? І не поїде до нього Володя…

Біда нависла над Кашкою. І здавалося, не було порятунку.

Але він був. Він прийшов. З'явився Володя.

Він теж дивився на Кашку не дуже ласкаво. Але дивився уважно і побачив те, чого Серафима не помітила зопалу.

— Зачекай, — похмуро сказав він Серафимі. — Не бачиш, він увесь у крові?

Певна річ, Кашка не був увесь у крові. Просто рука у нього виявилася подряпаною вище ліктя. Кров повзла повільними цівочками.

— Покажи, — наказав Володя. — Бився, чи що?

— Це він сам об гілля подряпався, чесне жовтенятське, — жалібно заговорив Мишко Зиков. — Я його навіть не стукнув жодного разочку.

Серафима зморщилася:

— Аж ніяк не легше! Тепер у медпункт його тягнути. Бинти, йод, писк…

— Який там писк, — сказав Володя. — Кашко, йди до Раї. У дівчат є бинт. Та скажи, щоб промили. Ану, бігом, чого стоїш?

Кашка кліпнув, відкрив рота, ніби хотів щось запитати. І зірвався з місця.

Серафима розгублено подивилася услід. Потім запізніло обурилася:

— Ти, Новосьолов, власне кажучи, чого розпоряджаєшся?

— Тебе пожалів, — посміхнувся Володя. — Сама ж говориш, що боїшся писку.

— Не табір, а орда, — сказала Серафима. — Ну, гаразд. Я з вами ще розберуся.

— Розбирайся зі мною, — серйозно попросив Володя, — а з Кашкою я розберуся, сам.

— Чудово! — Серафима взяла руки в боки й нахилила набік голову. — Може, тепер ти вожатий, а не я? Може, ти за мій загін відповідаєш? Чи все-таки я?

— Ну, ти… — похмуро погодився Володя. — А якщо ти… Якщо ти відповідаєш, то відповідай як слід, а не хапай одразу людину за комір! Ти знаєш, навіщо він бігав на пошту? Нічого не знаєш. А одразу сваришся! А може, він якогось важливого листа чекає! — Володя відчув, що знайшов слова, на які важко заперечити. І продовжував майже весело: — Може, у нього вдома щось трапилося, може, він ночами не спить… Ти його про це запитала?

— Не спить він, аякже… — невпевнено пробурчала Серафима. — Інший би на його місці взяв би та й пояснив усе. А він стоїть і мовчить…

— Інший би на його місці, — ядуче мовив Володя, — взяв би та й засунув усі ці листи під пень у лісі чи в яму якусь. І кінці в воду. Ніхто б і не довідався, що він на пошту бігав. А він приніс…

Може, Серафимі нічого було заперечити. А може, вона глянула на розкидані на піску листи і побачила серед них той, якого дуже чекала. Одне слово, вона квапливо нахилилася, зібрала конверти, пробурчала, що все одно це Кашці, а заразом і Зикову, так, не минеться, і пішла.

Володя весело засвистів. Перемога була за ним. Він дуже хотів залишити «поле бою», але помітив край алеї, в траві, вгорнутий аркушик паперу. Записка якась, чи що? Вона ворушилася під вітром, ніби хотіла вибратися з стеблинок і листя.

Володя розгорнув папірець і побачив:

ВІРШІ ДЛЯ ВОЛОДІ

Володя акуратно, ріжок до ріжка, згорнув аркушик і сховав у кишеню. Посміхнувся і пішов туди, де перев'язували пораненого зброєносця.

Але Кашка вже сам летів назустріч. Розпущений бинт тріпотів за ним, як вимпел.

Ззаду з гнівними криками бігла Рая, а за нею ще три дівчинки.

— Во-лодю… — Кашка зупинився і ніяк не міг відхекатися. — Тут папірець… з листами був… Я загубив…

Володя вийняв вірші.

— Цей?

Кашка заусміхався. Посмішка була ніякова й запитальна.

— Я прочитав, — неголосно сказав Володя. — Хороші вірші. Правда, Кашко, хороші. Слово честі… Ну, давай я зав'яжу руку.

— Ото вигадав! — утрутилася Рая. —