Читати книгу - "Переможець отримає все"

лафа — втік і «оте» буцімто забрав із собою. Так і сховати щось можна. Хтось щось солідне хоче привласнити. І каже всім іншим, хто також на це претендує, що ось такий-то забрав і везе. Ловіть! І вони ловитимуть, адже йдеться не про дріб’язок. І якщо йому вдасться втекти — все шито-крито. Але тоді… Тоді решта життя — це життя втікача. У будь-якому разі — не заздрить він тому, хто наважиться.

Пиво поставили перед ним на стіл, а сама офіціантка схилилася, забираючи спорожнілу тарілочку з-під салату. Чорна синтетична блузка без рукавів і білий фартушок. Гарні руки — не схожі на її, але також гарні. Віктор ковзнув по дівчині поглядом. Просто так — оті руки чомусь кинулися в очі. Але вона зрозуміла по-своєму. Знову всміхнулася й запитала:

— Може, ще чогось хочете?

— Коли пообідаю — кави.

— Я вам гарну каву зроблю. На свій смак, гаразд?

— Гаразд, дякую.

— А звір ваш не кусається?

— Якщо не чіпати — жоден звір не вкусить.

— О… серйозний звір…

Він не відповів.

…Це припущення здавалося найлогічнішим. Принаймні, нічого іншого на думку не спадало. Отже, з усього судячи, заварювалася якась крута оборудка, від якої краще триматися якомога далі. А якщо відмовитися? Чи не доведеться так само зникати й жити з очікуванням смертельної небезпеки: навіщо їм живий свідок?!

Гірка посмішка з’явилася на його обличчі несамохіть. От чого Віктор не може, то це зникнути. Обличчя Зоряни постало перед очима. А вже потім — весь образ. Вона стояла в темній сукні, як завжди, без рукавів — по-літньому. Тканина якась така, наче зібрана на тонесеньку резинку, тому здається грубішою. Але не ховає обрисів. Те, що є в неї, не можна сховати ніяким одягом. Сукня ледь відкриває коліна й рухається в такт її крокам, а стукіт підборів по бруківці не може заглушити звуку, який він чув завжди, — як треться одяг об її тіло. Хай би в чому була. Він треться, випромінюючи не лише звук, а й запах — ненав'язливий аромат парфумів, напевно, не надто дорогих, але таких немає більше ні в кого.

Куди ж можна від цього зникнути?

* * *

Одного зимового вечора йому було важко як ніколи. Хоч і не сталося нічого особливого. Дрібниці. Їхав до Німеччини на автохаус, а повернувся, не діставшись навіть кордону. Справа відклалася на тиждень. Тиждень вимушеної бездіяльності — всього й клопоту.

Хата ще не вистигла так щоб зовсім і, збираючись розпалити грубку, Віктор присів на низенький табурет навпроти топки, підкидаючи в неї дрова. Проте вогонь так і не спалахнув. Ним оволодів сум. Такого не траплялося давно. Життя минало, і він, відокремлений від світу, в якому для нього не знаходилося місця, звик проводити його тут. Зі стіни дивилися великі й водночас величні очі Зоряни. Дивилися щодня, щохвилини. Сама ж Зоряна жила в тому, іншому, світі, куди Віктор, як сам вважав, давно забув дорогу.

Іноді на нього накочувалося бажання покинути все це й поїхати кудись далеко-далеко, можливо, навіть за кордон. Але завжди такі поривання зникали не пізніше наступного дня. Опинитися за сотні кілометрів від неї… Від цього жінка, яку кохаєш, віддаленішою не стане, адже до неї й так прірва. Що таке кількасот кілометрів порівняно з прірвою? Однаково вони не допоможуть забути її. А по-друге… Ні, це божевілля. Щодня, щоночі, навіть щогодини в його уяві поставала одна й та сама картина. Стукіт у двері. На порозі — вона. Змерзла і тремтить, якщо це зима, як зараз. Або збуджена та гаряча, з відкритими плечима, якщо це літо. Та в обох випадках її губи, єдині й незрівнянні, промовляють одні й ті самі слова: «Я прийшла…» Звісно, такого не станеться ніколи. Але якщо забратися за сотні кілометрів — як тоді думати про це? Як можна чути — бодай у власній уяві — ці найбажаніші слова, якщо самому втекти до якоїсь Німеччини чи Іспанії? Чи навіть Росії. Куди ж тоді вона прийде?

Як був, у самій лише теплій сорочці поверх футболки, Віктор вийшов з хати. Ледь помітний вітерець облизував примерзлі верхівки кучугур. Він пішов навмання догори схилом і, коли сад залишився позаду, присів на дровиняку, частина якої стирчала з-під снігу. Тут, на пагорбі, вітер був сильнішим і чувся тілом. Очевидно, саме цього й не вистачало в хаті. Він спер голову на руки, а лікті на коліна, й застиг.

Кроки почулися десь збоку. Легкі й швидкі. І Віктор продовжував сидіти, відчуваючи їх наближення. Кроки зупинилися, і тоді він повільно підняв голову. Зовсім близько, лише за якихось п’ятнадцять метрів, стояв лис — мешканець навколишніх байраків, порослих кущами, і дивився. Звір застиг з розставленими у кроці лапами й повернутими до нього вухами. Хвіст його торкався снігу, й силует доволі різко вимальовувався на білому тлі. Вітер гнав по небу сіруваті хмари, які час від часу відкривали повний місяць, і тоді внизу, на землі, з’являлися нові тіні. Срібне сяйво з'явилося знову, і Віктор побачив, як блиснули в ньому очі дикого звіра. Щось таємниче, містичне було в цій картині. Напевно, воно й не давало відвести погляду від його морди.

Вони завмерли обоє. І несподівано Віктор відчув якусь спорідненість із цією істотою. Він також був сам серед снігів, також виживав у навколишньому світі, добуваючи, як міг, їжу ні для кого більше — лише для себе, також мав звичку уникати людей, котрі натомість дивилися на нього косо й недоброзичливо. Та одразу ж зрозумів і те, що різнило їх. Стільки ознак схожості й лише одна відмінність, зате яка… Ні, не про звичку ходити на чотирьох і їсти сире м’ясо йшлося. От якби уявити, що це створіння тихенько увійшло в її дім, підповзло непомітно по килиму і притулилося, потерлося об її ноги. Можливо, Зоряна і злякалася б у перший момент. А потім обов'язково б схилилася й погладила пухнастого звіра, який насмілився на такий вчинок. Погладила б, запустивши пальці в м’яке хутро. Напевно, їй би сподобалося. А от якби те саме зробив він… Уявити таке майже неможливо. Навряд чи