Читати книгу - "Підняти вітрила!"

разом з Мігу закінчував розрахунки робіт. Знедавна Антон відкрив, що вівчарик, хоч і дуже малограмотний, однак легко схоплює смисл друкованого слова, а цифри — ті ніби взагалі не складають ніяких труднощів для нього. Невдовзі в особі Мігу він мав помічника, на якого й не сподівався, коли брав хлопця в екіпаж.

Зараз Мігу писав цифри, які йому диктував Антон. Хлопець важко водив незвичною до олівця рукою, насуплений, але коли перейшли до додавання, обличчя проясніло, очі засвітилися, мов живе срібло, а підрахунки робив одним подихом, ніби в голові була лічильна машинка.

Знадвору крізь цюкання сокир і стукіт молотків долинув голос діда Іфріма:

— Чув бурю цієї ночі?

— Аякже, що я, мертвий!

— Ого, буря була куди твоє діло! У грека зірвало вивіску, в мене погасило ліхтар на маяку! А як стогнало море! Точнісінько як і тоді, коли вас викинуло на берег.

Герасім повернув голову і здивовано глипнув на нього.

— Діду, ідіть спати! Що за нісенітниці ви верзете?

Дід Іфрім закліпав очима, покрутив головою, потім зайшовся п'яним сміхом:

— Справді, то були не ви… Ага, то були оті!.. Бо якби ви, то хіба б ви ходили зараз вільні?

— Ідіть, діду, звідси, бо баба поб'є кадкою по голові!

Доглядач маяка ковтнув ще горілки з пляшки, яка була в нього в кишені, глянув на Герасіма і враз закам'янів, витріщивши перелякані очі.

— Кидай пістоль! — гаркнув він, метнувшись назад, до люка.

Негріле почав затято гавкати, бігаючи навколо корабля. Антон став на порозі барака з записником у руці, його ніби підштовхував якийсь дивний неспокій, і він отетеріло дивився на діда Іфріма.

— Хлопці! — гукнув Герасім, перехилившись через поручні. — Ідіть хтось сюди й заберіть його звідси.

Але старий уже отямивсь і засміявся, мов дурень, показуючи щербаті зуби.

— Отже, це були не ви!.. — сказав він. Потім пильно глянув на Герасіма: — А ти дуже схожий на нього!

— На кого?

— Еге, на кого!.. На стернового! — Він на мить замовк і повторив; — На стернового! Він теж був такий сильний, як ти, тільки, здається, трохи нижчий. Так, нижчий, це точно. І ще в нього був шрам, отут-о, на обличчі.

Антон Лупан випустив записника з рук.

— Шрам на обличчі? — пробелькотів Герасім.

Сталося щось незбагненне. Ці слова викликали в його голові справжню бурю. Він пильно глянув на Іфріма, щось зважуючи.

— Його звали Сотір?

— Сотір! Так називав його високий француз…

Антон Лупан за два стрибки по трапу опинився на палубі. Герасім уже схопив старого за горлянку й гаркнув:

— А ти звідки знаєш?

Ось воно, оте справжнє запитання!

Чотири місяці були вони поряд із дідом Іфрімом, зустрічалися майже щодня, іноді пригощали. Поміж людей у порту і в місті його вважали за людину порядну, яка боїться бога й своєї баби, тільки що випивака й базіка.

Легко зрозуміти, що зчинилося в душі Антона. Але й Герасім розбурхався не менше. Сотір, стерновий з «Есперанси», — його гарний друг.

— Він був мені як брат, але я давно втратив його сліди. Моряк роками може не зустрічатися зі своїми приятелями. Кажи, що з ним сталося, розбійнику, бо задушу!

Антон Лупан ледве вирвав старого з його рук.

— Він скаже нам усе. Не поспішай, Герасіме! Зараз хай він віддише, бо ти його придушив.

Герасім сів на люк, намагаючись притлумити лють, що клекотіла в ньому.

Поки він сидів, обхопивши голову руками, старий, про якого думали, що він ледве дихає, розплющив одне око, потім друге, враз підхопився, мов сарана із стерні, і скочив через парапет з висоти п'ять метрів. Спершу можна було подумати, що він так і розтягнеться на піску. Але наступної миті той уже мчав до комишів, пригнувшись аж до землі, мов польова миша, і ніхто його не наздогнав би, та Негріле стрілою майнув за ним, стрибнув на спину й повалив на землю.

Старий спершу все заперечував, нарешті зізнався. Він знався з піратами Безбородого рівно десять років, але тільки давав їм притулок, переховував у комишах, іноді приносив їсти та возив награбовані речі в Галац, де збував купцям.

— І більше нічого, люди добрі, клянусь вам, ось хрест святий! Я не ходив з ними, не грабував, не вбивав!

— Брешеш! А звідки ти знаєш, як усе тут сталося? Звідки ти знаєш Сотіра?

І дід Іфрім розказав усе. Потвердив, що стернового зарізав він сам, власноручно, загнавши ятаган у груди, коли Безбородий схопив його ззаду за руки. При світлі блискавки він і побачив у бідолашного моряка глибоку борозну на лівій щоці, це обличчя й досі ввижається йому вві сні: Сотір упав біля стерна, намагаючись дотягтись до пістолета, що валявся долі, й вистрілити ще раз, перш ніж віддати богу душу… Так загинув весь екіпаж, захоплений зненацька серед ночі. Марно моряки стріляли наосліп з пістолетів і рушниць — вони нічого не бачили, а пірати підкрадалися поповзом під парапетом з-за щогл і знали заздалегідь, що треба робити.

Далі Антон згадав те, що старий казав йому раніше. Ніхто не прийде на допомогу нещасним, коли пірати нападають і грабують викинутий на берег корабель: люди в місті сидять, замкнувшись, охоплені страхом. Тільки другого дня, коли пірати вже давно заховались по своїх кублах у комишах, нагодиться якийсь милостивий чоловік, перш ніж забрати сяке-таке добро, що залишилось тут, закопає тіла в пісок. Багато, мабуть, на цьому безлюдному березі лежить моряків, похованих без могильного насипу, бо ніхто не знає ні їхніх імен, ні бога, якого вони згадували перед смертю.