Читати книгу - "Шрам"

Зціпивши зуби, Егерт рушив уперед, покладаючись тільки на чуття та на удачу. Проминувши кілька кварталів, він із занепокоєнням помітив раптом кількох вуличних хлопчаків, що слідували за ним невідривно, хоча й на достатній відстані.

Він оглядався усе частіше й частіше, хлопчиська не відставали, їх ставало усе більше, замурзані роти широко й нахабно посміхалися. Тепер за Соллем простувала радісна збуджена юрба.

Егерт прискорював і прискорював крок — він чимраз гостріше почувався жертвою, і відчуття це наче передавалося малолітнім переслідувачам, спонукаючи їх до цькування.

І цькування почалося.

Солль не здивувався, коли в лопатку йому вцілив перший камінь, навпаки, йому навіть полегшало, бо більше не треба чекати удару — його вже нанесено… Але за першим посипалися другий і третій.

Егерт майже біг. Просто кинутися навтьоки йому не дозволяли рештки гордості.

— Дядьку, а штани діряві! Озирнися!

Кілька дрібних камінчиків влучно поцілили йому в ногу, в спину, в потилицю. Мить — і переслідувачі наздогнали його, чиясь брудна рука смикнула за рукав так, що затріщали старі нитки.

— Агов, ти! До тебе звертаються!

Егерт зупинився. Його оточили кільцем, тут були й восьмирічні малюки, і старшенькі хлопці, і двійко-трійко підлітків років чотирнадцяти. Показуючи діри на місці вибитих зубів, витираючи шмарклі рукавами, поблискуючи злими щілинами-очима, орава мисливців насолоджувалася сум’яттям Солля — набагато солодшим від того, що найстарший з ловців ледве сягав жертві до пахви.

— Дя-ядько… Купи бублика… Подаруй грошик, га?

Ззаду штрикнули чимось гострим — чи то шпилькою, а чи голкою. Солль сіпнувся — орава радісно загиготіла:

— Дивися… Дивись, як застрибав!

Кольнули ще, від болю в Егерта набігли на очі сльози.

Дорослий, сильний чоловік стояв, оточений хлопчаками, маленькими і слабкими, але ті насолоджувалися почуттям власної безкарності. Хтозна-як, але малі пройдисвіти безпомилково викрили в Соллі боягуза, вигнанця, жертву і натхненно виконували неписаний закон, за яким кожній жертві судився і кат.

— Давай ще… Потанцюй… Кумедний дядько… Агов, куди?!

Наступний укол шпилькою був нестерпним. Егерт кинувся напролом, збивши когось із ніг, услід йому летіли камені, грудки бруду, тюкання:

— Тримай! А-та-та! Тримай, тримай!

Довгоногий Солль бігав, звісно, швидше за найнахабнішого хлопчиська в місті, але вулиця увесь час звивалася, обривалася тупиками, кишіла підворіттями. Переслідувачі кидалися Соллю напереріз, виринаючи з тільки їм відомих ходів, кидались каменями й грудками, безупинно горланили, верещали й улюлюкали. Якоїсь миті Егерту здалося, що все це відбувається не з ним, що він переглядає крізь товсте мутне скло чужий, огидний сон, але камінь боляче вдарив у коліно, і на зміну цій відстороненості раптом нахлинуло інше, гірке, всеперемагаюче відчуття — так і треба, це тепер його життя, його доля, його сутність…

Потім він відірвався від погоні.

Були якісь нетрі; була зморщена, беззуба стара з величезною табакеркою біля самого носа, яка вказувала кривим пальцем кудись у лабіринт брудних вуличок; була тупа, байдужа втома, страх, що теж притупився, і миттєва радість, коли побачив площу й міські ворота…

Ворота закривалися.

Стулки повільно повзли назустріч одна одній, і ось уже видно, що знизу на них налягають стражники, червоні від напруження, по троє на кожну стулку. У прорізі, що стрімко зменшувався, виднівся шмат неба й клапоть дороги.

«Що ж це», — подумав Егерт. З останніх сил він побіг через площу, а проріз усе звужувався, і ось стулки з гуркотом зімкнулися, задзвенів ланцюг, натягаючись у сталевих кільцях, і урочисто, наче прапор, на ланцюзі піднявся величезний чорний замок.

Солль стояв перед пишнотою сталевих воріт, прикрашених кованими фігурами драконів і змій. Спрямовані на нього карбовані морди дивилися похмуро й байдуже. Тільки зараз Егерт зрозумів, що спадають сутінки, наближається ніч і ворота за звичаєм будуть закриті до ранку.

— Агов, хлопче! — строгий окрик змусив його звично зіщулитися. — Чого треба?

— Мені… вийти, — промурмотів він із зусиллям.

— Чого?

— Пройти… вийти… з міста…

Стражник — спітнілий, товстощокий, але не злий на вигляду чоловік — посміхнувся:

— Вранці, друзяко… Припізнився ти, трапляється… Хоча якщо розібратися, що за задоволення тобі на ніч вирушати? Лихої години… Так що, любчику, сонечка дочекайся — на світанку й відкриємо…

Не кажучи більше ні слова, Егерт відійшов. Йому стало байдуже.

Уранці ворота заклинить, чи сонце не зійде, чи ще щось… Якщо невідома й ворожа сила, що грається з ним увесь день від тієї фатальної зустрічі з Торією, якщо ця сила не хоче випускати Солля з міста — він не вийде з власної волі, тут і умре жалюгідною смертю, смертю боягуза…

Площа перед воротами спорожніла. Егерту захотілося лягти — миттю, байдуже де, тільки лягти, заплющити очі й ні про що не думати.

Ледве переставляючи ноги, він побрів геть від воріт.

Із широкої бічної вулиці назустріч йому вилетіла гучна кавалькада — п’ятеро чи шестеро молодих вершників на вгодованих конях. Призвичаєним оком Егерт бездумно, механічно визначив породу кожного коня й відзначив прекрасну посадку вершників. Він просто стояв і чекав, коли вони проїдуть, але тут один із юнаків на високому вороному жеребці відділився від компанії й повернув просто на Егерта.

Це тривало секунду, яка здалася цілою вічністю. Солль втратив здатність рухатися.

Ноги його по коліно вросли в бруківку площі, заніміли, пустили корінь — так почувається дерево, дивлячись на дроворуба, що йде до нього. Кінь нісся легко, красиво, наче по повітрю, але земля гулко дрижала, усе сильніше й сильніше трусилася від убивчих ударів копит. Солль бачив чорну морду жеребця з божевільними очима, нижню губу з цівочкою