Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Непоганий етап, — сказав лікар.
— Та йому притаманна суттєва вада.
— Яка?
— Тут не обійдешся без людини. Вона — невід’ємна ланка, — пояснив Маккензі.
— А третій етап?
— Він ще не настав. Але вже на підступах. Я вірю в це. Тут уже буде ліквідовано вади, що властиві другому етапові. Ще раз уяви собі: вулиця, жаркий день, тротуаром іде робот, йому дуже кортить напитися води.
Лікар здивовано зламав брови.
— Я маю на увазі, — вів далі Маккензі, — що в робота внаслідок високої температури зовнішнього середовища випарувалась уся холодильна рідина. Невже незрозуміло?
— Ну, і що ж далі?
— Робот підходить до автомата, кидає в нього жетон, і йому відміряють потрібну порцію рідини.
— Стривай, а де ж тут людина?
— Людина? В даному випадку вона зайва і тільки порушила б гармонію, — посміхнувся Маккензі. — Технічний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.
— Гм-м… Але ж кінцева мета техніки — служити людині, — відзначив радіолог.
— Хто це сказав? Дурниці! — одрубав Маккензі. — Як колись було виголошено “мистецтво для мистецтва”, так тепер треба з усією рішучістю заявити: “техніка для техніки”. Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.
— Отже, як на тебе, людина — не цар природи? Принаймні — земної?
— Звичайно, ні.
— А за кого ж її вважати?
— В кращому разі — за рабиню машини, — сказав Маккензі. — Рабиня, а не цар!..
Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.
У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.
У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.
Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.
Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…
У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.
На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.
— Де Мері? — запитав інженер по відеофону в чергового робота.
— Не хвилюйтесь, шановний, — пролунало у відповідь. — В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.
— А де вона зараз? — лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.
— Не хвилюйтеся, шановний. Мері відвезли до кібермайстерні.
— Але ж у мене не прибрано!
— Не хвилюйтеся, шановний.
— Вода не йде із крана…
— Не хвилюйтеся, шановний.
— Та мені треба вмитися!
— Не хвил…
Маккензі люто натиснув вимикача. Голос обірвався, й екран погас.
“Господи, хоч би одне людське слово почути”, — з тугою, що раптом обійняла його, подумав інженер і тяжко зітхнув.
ВИЧЕРПНА ВІДПОВІДЬ
Жарт
Король транзисторів Джоні Докфеллер-молодший згасав. Не могли йому зарадити ні антибіотики, ні консиліуми славнозвісних лікарів, ні біостимулятори… Ніякої хвороби в короля не виявили, а тим часом він танув на очах.
Кінець кінцем лікарі поклали вдатися по допомогу до ШЕДа — швидкодіючого електронного діагноста, монтаж якого було закінчено зовсім недавно. Безцінний ШЕД був особистою власністю президента.
І ось по тому, як дебелі охоронці пильно перевірили кожну перепустку, дванадцять медичних світил ступило під прозоре склепіння зали, де стояв ШЕД. Інженер, що супроводжував лікарів, пояснив їм дещо, відтак узяв аналізи Джоні-молодшого й поніс закодувати.
Професори хвилювались, наче школярі. Ще б пак! За кілька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. І цей діагноз буде вироком не тільки транзисторному королеві: він засвідчить, хто з дванадцяти світил стояв найближче до істини. Адже ШЕД непогрішний. Принаймні так запевняла реклама.
Тим часом, до зали вернувсь інженер. Він обережно ніс сувій перфострічки. Настала вирішальна хвилина.
Інженер відчинив маленькі прозорі дверцятка, вставив перфострічку з аналізами й натиснув кнопку.
Щось ледве чутно загуло. По залі, здавалося, пробіг легесенький вітерець. На панелях, що здіймались аж під прозоре склепіння, застрибали різнобарвні вогники, зазміїлися синусоїди.
Всі з’юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з’явитися ШЕДова відповідь.
Спочатку на екрані невиразно, а потім дедалі чіткіше стали проступати окремі літери. Вони компонувались у слова, і кожне слово викликало у присутніх то задоволення, то — частіше — здивування.
Сповістивши діагноз — він містив у собі сімнадцять хвороб, рідкісних і екзотичних, — ШЕД замовк. Погасли різнобарвні вогники, став мертвий екран.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський», після закриття браузера.