Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Брат Луї став брунатним, а брат Клемент наче й не чув. Роберт зосереджено дивився на вогонь.

— Тому ми справедливо питаємо себе, — провадив далі вікарій тоном людини, яка себе нічого не питає, тому що знає відповідь на запитання, яке щойно поставила, — може, ліпше деякі з найцінніших ваших творів перевезти до бібліотеки абатства Сент-Уан у Руані.

Брат Луї підскочив, наче осою вжалений. Чарка, яку він тримав у руці, затряслася. Так ось що тут готувалося. Мені захотілося піти забрати того портрета, що я тільки-но віддав цьому негіднику, і кинути його у вогонь. Роберт навіть не обернувся.

— Абатство Сент-Уан могло б ліпше їх зберігати, — продовжив вікарій. — До того ж там є багато ще молодих монахів, які розуміють грецьку, у яких впевнена рука і ясне око. Ви, якщо моя правда, вже втратили половину ваших творів, коли обвалилася північна вежа церкви, а кілька років тому вас ледве не захопили англійці.

— А ми відважно вистояли! — перебив його брат Максиміліан, який поставив свою чарку на стіл. — Жодна книжка не залишила цих стін! І жоден англієць до них не проник!

— Звісно, — погодився вікарій. — Та хто захистить вразливі твори від вогню, наприклад? Чи не влучала вже багато разів блискавка у вашу дзвіницю, останнього разу лише кілька тижнів тому? Хто скаже, коли блискавка влучить наступного разу? Ну, або чума? — Коли вимовляв це слово, він перехрестився.

Я поглянув на Роберта, все ще нерухомого, погляд спрямований у вогонь. Я все чекав, що він кинеться захищати бібліотеку, заради якої жив, та він мовчав.

— Наші книжки мають залишатися тут, — мовив брат Луї здавленим від хвилювання голосом.

— Ваші книжки? — перепитав вікарій.

— Їх переписували тут, переписували монахи, які покояться в мирі у цій землі, або ж їх дарували абатству подорожні, які вважали нас достойними, щоб їх зберігати. Якщо вони не наші, то вони тоді належать святому Михаїлу, — відказав він, кидаючи безнадійний погляд на Роберта, щоб змусити його втрутитися. Але той затято мовчав.

— Усі книжки належать Господу, — вів далі вікарій рівним голосом, — як тут, так і в Сент-Уані. Вирішено, — додав він. — Завтра я відберу перші з них.

Брат Луї перегнувся через вікно скрипторію і вдивлявся в чорні очі затоки під всипаним малесенькими мерехтливими зірками небом.

Там двісті років тому потонула сотня томів, разом з вежею, що їх прихистила, коли вона розвалилася посеред ночі. Протягом кількох наступних тижнів деякі з них знаходили завдяки припливам. Сторінки у них були вибілені, як скелети китів, виїдені сіллю. Інші так ніколи й не знайшлися, поглинуті забуттям, рухомими пісками, гігантськими спрутами.

Серед тих книжок був і каталог бібліотеки. Тому не існувало жодної можливості точно визначити, ані які книжки пропали, ані навіть точну їхню кількість. Дехто пригадував, що бачив на полицях такий-то твір, інші стверджували, що його просто позичили чужому абатству або ж повернули власникам. Книжки, до яких не торкалися роками, пішли у небуття ще й тому, що ними перестали опікуватися: вони померли ще до того, як втопилися. У декого в пам’яті збереглися назви томів, які взагалі не могли існувати і які вони читали, мабуть, уві сні.

Брат Луї тримав у руках важкий том Плутарха, який він читав і навіть переписував понад двадцять років тому. Екземпляр, що слугував прототипом, відтоді зник. Ще один пропав під час пожежі в абатстві Жамблу за три століття до того. Як йому було відомо, більше не існувало повної копії «Порівняльних життєписів». Він провів пальцем по палітурці зі шкіри ягняти, відкрив навмання твір і прочитав тихо, як читають молитву. То була епітафія Сципіона, чиє життя слугувало порівнянням до життя Епамінонда.

«Невдячна батьківщино, тобі не дістануться мої кості».

Брат Луї перехилився з відчиненого вікна в холодну ніч, його торс виступав за камені, і жестом безтямного сівача кинув книжку у хвилі, на яких тремтіли відблиски зірок.

У сірих водах біля підніжжя скелі була бібліотека-привид. І ту бібліотеку ніхто й ніколи не зможе у нього вкрасти.

24 грудня, 16:00.

У залі готелю почали накривати стіл з печивом, вином із прянощами і гарячим шоколадом. Моя доня ще спить, тому я й можу бути тут, біля вогню, сьорбати квітковий чай. Але ця книжка (яка ще й не стала книжкою) не асоціюватиметься у мене з чаєм, пахощами чи місцем. Я пишу на ходу, залежно від її сну і мого дещо вільного часу. Я вже казала, що пишу, щоб згубитися — і це правда, — але ось ця книжка (яка може ніколи й не стане книжкою), я пишу її ще й для того, щоб відшукати себе. Щоб відшукати ту, яка вміє писати за тою, яка в змозі заспокоїти, заколисати, годувати груддю, попестити, заспівати, додати впевненості, нагодувати і полікувати. То як власна кімната, для мене одної.

* * *

Якось, розглядаючи комету в книжці, моя доня показала пальчиком на її золотавий хвіст і виголосила: «Волосся». Таку ж аналогію провів Мішель Турньє у романі «Ґаспар, Мельхіор і Бальтазар», перша частина якого присвячена білявості, і Христу, втіленням якої він був. Комета з грецької кометес: волохата. Вивчаючи і відкриваючи мову, моя маленька доня придумує пояснення сама, проте подібні до тих, що вже є.

Різдво, Natalis dies, родження Господнє, найтемніший день народження взимку: точка, яка світиться серед ночі. Апокрифічне, біблійне пояснення намагається вивести походження слова Noël, Різдво, з nouvelle, вість, що саме по собі невірно, хоча в ньому є і