Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

- Славно! - загриміла вся громада.

- А той славний лицар, котрий сто разів упав, а за сто першим разом вершку гори діпняв і соняшноволосу царівну собі придбав, це наш пан Іван Куценко.

Знов оклики захоплення: «Славно!»

Після успокоєння мавка обізвалася:

- Ви, Костю, геть мене перехвалили. Але, прошу вас, скажіть мені: відкіля ви впали на таку цікаву думку розказати нам про оту скляну гору?

Кость одповів:

- Ясна панночко, кожна людина має перед собою казкову скляну гору, та не кожна на неї пнеться.

Мавка кликнула, захоплена:

- Дядьку Костю! Чи ви теж маєте скляну гору перед собою?

- Маю теж.

- Чи ви пнялися на неї?

- Так.

Зачудована мавка кинула цікаво й живо:

- Невже ж?

На те Кость відповів самопевно:

- Авжеж.

- Прошу вас, пане Костю,- прохала мавка,- розкажіть нам це.

- Прошу ясної панночки граф'янки,- відмовився Кость,- я дуже радо розказав би, та це дуже нецікаве...

- Чому?..

- Бо це лише мій приватний антерес...

- Дядьку Костю,- настоювала мавка,- приватні справи звичайно найцікавіші.

Кость, який часом любив, щоб його просити трошки, став розказувати так:

- І з мене був колись теж лицар, пане добродію. Було це так.

Бачу перед собою скляну гору та й так собі думаю: «Давай, будемо пнятись на неї, до тої царівни, що на вершку мене чекає». Але відкіля узяти коня вороного? Одні не мають, другі не хочуть позичити. Тоді я думаю: «Мій кінь гнідий, малий, але має те до себе, що мій власний». Усівся я на нього, розігнався, як бог приказав, і на скляну гору саджу, як сатана. За першим разом я назад упав на землю та й собі боки обтовк. За другим разом знову скотився на долину. За третім те ж саме. За четвертим разом звихнув ногу і ребро зломив, і так далі. Досить, лежу з моїм гнідим на землі й від усіх потовчень і поломань не можемо рушитися ні вперед, ні взад, ні вгору. Щойно за одинадцятим разом я вибіг на вершок гори. Серце в мене дзвонить, гейби великодній дзвін, бо це, рахувати, не яка-небудь історія: таж за хвилину найкраща царівна буде моя навіки! З розкоші і перевтоми аж якась тьма мені очі заступила. Я ледве слабенько побачив царівну й упав перед нею чолом до землі та кажу:

- Найкраща ти моя царівно! Прийми мене, свого лицаря Костя Єгомостя, за свойого чоловіка.

Відчиняю очі і - побий мене божа сило! - хто це такий? Замість царівни - переді мною стоїть моя стара з кописткою в руках!.. Я роззявив рота, а вона до мене кричить:

- А, ти сякий-такий! Чого ти кобилі копита підбив? Зараз веди коняку до стайні та підкинь їй вівса!

- Відчепися від мене, сатано!

А вона сміється, та й до мене кличе:

- О, небоже, так не буде. Ти мене звоював на скляній горі, то я тепер буду твоя жінка навіки.

При останньому слові Костя обізвався з-поміж гостей гнівний голос:

- І що ти вже не вигадуєш, старий!..

Коли сміх ущух, Кость одповів:

- Ну, ну, не гнівайся, стара. Ти тому невинна, що ти не царівна.

Коли досі гості слухали всього, що говорив Іван, мавка, Кость Єгомость і другі особи при головному столі, то тепер розмова стала розростатися, немов гілки, що виділяються із головного пня. Через те не можна було чути ні одного слова кожному, що трохи збоку слухав. Він тільки чув перемішані і злиті разом голоси, які нагадували клекіт хвиль і різнобарвний шум дерев, кущів і трав.

У тому місці, де старезна яблуня приперлась до стола та кидала на стіл і на людей мистецько вирізьблену світлотінь, ішла така розмова:

- Приходжу з панського до хати, а моє мале чудило, Маруся, знаєте? - до мене:

- Тату,- каже,- в нас була пані й пан, і пані сказала: «Скажи татові, хай дивиться на образ, а цей образ татові щось дасть».

- Що за пані й пан?.. - питаю.

Але що ж? Воно мале, дурне, не знає.

- На котрий образ дивитися? - питаю.

А дитина:

- Не знаю,- каже.

Ну, що робити? Я беру й дивлюсь на кожний образ. Дивлюсь на образ, а образ на мене, та й нічого. Образ німий, а я дурний. Тоді я шпикулюю так:

- Ти, свята Параско, не даси мені нічого, бо ти бідна. Ти, святий Миколаю, вже усе роздав, що мав. Ти, Сусе Христе, не даси мені також нічого, бо ти висиш, на хресті розп'ятий. Але ти, Пречиста Діво, в одній руці ти Сусика тримаєш, але другою таки щось можеш дати... Мати божа, ой змилосердися наді мною бідним.

- І змилосердилася?.. - спитав Микола Шумський, швець.

- Чекайте. Я молюся, ба нічого. Тоді я, знаєте, здіймаю образ з стіни й під сподом - матінко божа - находжу п’ятдесят корон! Ну, тепер скажіть мені самі: хто ті гроші дав?

- Куме,- обізвався Семен Мадрига, той, що має найкращі коні у селі,- та пані тикнула за образ, і вже.

- Ба, але що за пані?.. - допитувався Панько.

- Панна граф'янка.

На те Панько:

- Знаєте, я теж так думаю. Ну, ба: але чого ж пан Іван сказав, що ані він, ані панна граф'янка не були в моїй хаті?

- Вони були, були, я сам видів, як вони з вашої хати виходили,- сказав Михалко Шарко, котрий на старість своїм дітям гуси пас.

- Чого ж таке добро затаювати? - запитав Панько.

На те Семен Мадрига:

- Як-то казали наш єгомость? Права рука дай, а ліва не знай.

Цю думку доповнив Павло Шморгун, що торгував коровами, ось як:

- За це буде більший процент у небі.

* * *

Там, де черешня нахилила через стіл свою найдовшу бічну гілляку, люди подивляли вроду мавки.

Гандзя молодичка, жінка Василя Казанівського, того, що торік до Пруса на роботу їздив, раз у раз дивилася на мавку й не могла на неї надивитися.

- Я сиділа б так не знать як довго,- говорила,- і вдивлялася би у цю ясну панночку.

- Та бо ж є й на кого подивитися,- притакувала Настя, та, що з нею мешкала лиш