Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

тих людей, які колись здавалися тобі немічними руїнами. Ти перетворюєшся на старого воза, навантаженого дратівливістю, гонором, необачністю та іншою поганню. Кому потрібен цей мотлох? Адже він займає те місце, де в людини повинна бути душа. Та якщо цариця вже почала, то нехай виголосить мені вирок до кінця. Я міг би багато чого підказати їй, але в цьому немає потреби. Враження таке, що вона бачить мене наскрізь. Хіть, лють – чого в цій шкурі тільки немає! Справжній склад спотворених людських якостей…

Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці – симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті.

– Вона казати, – ретельно переклав Ітело, – що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю?

– О, як блискуче вона мислить! – сказав я. – Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі.

Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерті. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це – розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело:

– Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, – провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: – «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», – а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?»

Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутності, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою – певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором.

– О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, – сказав Ітело.

Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було.

– Грун-ту-молані, – сказала стара цариця.

– Що це означає? Що вона сказала?

– Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити.

– Так, так, так! Молані. Я – ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-ту-молані – я вітаю кожного з вас зокрема! – Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. – Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому – грун-ту-молані!

Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь:

– Ту-молані.

Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.

8

Сказати правду, я походжу далеко не з ідеального роду; понад сто років моїх дідів та прадідів проклинали й висміювали, і коли я сидів біля одвічного моря, б’ючи з рогачки пляшки, то всі, хто мене знав, пригадували не тільки моїх знаменитих предків, послів або державних діячів, а й божевільних також. Один із них узяв участь у боксерському повстанні, переконавши себе, що він китаєць; другого купила за триста тисяч доларів одна італійська актриса; третього занесло невідь-куди на повітряній кулі, коли він пропагував рух за загальне виборче право. В нашому роду ніколи не бракувало людей шалапутних або пришелепуватих (у французькій мові є й сильніше слово). Одне покоління тому котрийсь із гендерсонівських родичів здобув медаль італійської корони за рятувальні роботи під час Мессінського землетрусу на Сицилії. Він страшенно втомився від байдикування в Римі. Вмираючи з нудьги, він прогулювався верхи на коні в своєму палаццо, від спальні до вітальні. Коли стався землетрус, він прибув до Мессіни першим же поїздом і, кажуть, не спав протягом двох тижнів, розчистивши за цей час сотні зруйнованих будинків і врятувавши безліч людей. Це свідчить про те, що в нашій родині завжди прагнули служити високій меті, хоча нерідко такі пориви виявлялися в безумних витівках. Один із колишніх Гендерсонів узяв собі за звичай читати сусідам проповіді, хоча ніколи не був священиком; він скликав їх на своє подвір’я, б’ючи ломом у дзвін, – і посмів би хтось не прийти!

Кажуть, я на нього схожий. Принаймні розмір комірця в нас однаковий, сорок четвертий… Я