Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Мені потрібно поговорити зі своїм нареченим. Гадаю, його батькові потрібна допомога.

— В такому разі, я з тобою!

Можливо, розумніше було просто попросити Ґрейс залишити мене у спокої, однак я вирішила інакше. Хоч я й досі їй не довіряю, несила залишатися одній, особливо тепер.

Настає ранок. Я сиджу над могилою, вишукуючи слова на прощання, але що тут скажеш? Боляче від того, що доведеться їх залишити. Та я мушу.

Два дні ми йдемо пішки без перерви і нарешті досягаємо невеличкого рибацького порту на західному узбережжі. Одна золота монета — і ми вже на рибацькому суденці, що курсує до Першого Острова.

Подорож триває понад тиждень. Вітер попутний, а збентежені рибаки всіляко намагаються не потрапляти нам на очі. У Ґрейс під дорожнім плащем — чорне одіяння Змії, і вона зумисне його не прикриває, щоб нагнати страху. Ризикований хід, бо одне зайве слово — і нас швидко повернуть до Капітана. З іншого боку, саме цей чорний колір нас і рятує — бо хто при здоровому глузді буде зв’язуватися зі Змією?

Ґрейс щосили намагається відновити мою довіру. Вона розказала мені все, що трапилося після моєї Ініціації, і я чи не вперше бачу таку відвертість. Після моєї демонстративної непокори у батька залишався єдиний вихід — зректися мене. Він наказав екіпажу повернути мене назад у такому стані, як їм забажається, але живою, бо остаточне покарання призначить він особисто. Мене це не дивує. Гадюці потрібні абсолютна влада і глибока повага екіпажу, бо один-єдиний прояв слабкості, і йому кінець. А найкращий спосіб пояснити всім — не стійте мені на заваді! — це привселюдно вийняти серце з власної дитини.

Думка про людину, від якої я колись щиро чекала похвали, а вона тепер прагне моєї смерті, підламує мене, однак я заганяю цей біль глибоко всередину, у якийсь недосяжний закуток. Він, цей біль, десь там, поряд із такими ж болючими спогадами — про Томаса та його батьків. Якщо згадувати все, що я втратила, це зведе мене з розуму. Якщо я хочу вижити, слід дивитися тільки вперед.

Про Бронна Ґрейс не згадує взагалі, а я і не питаю. Хоча з того часу, як втекла з Четвертого, думки про нього й досі, мов непрохані гості, гупотять у двері моєї свідомості. Боюся, що він просто загинув, покараний за зрив моєї Ініціації. Проте якщо він живий, це означає, що він заодно з моїм батьком, а це мене зовсім не втішає. Найкраще повністю викинути його з голови.

Ми, однак, чимало наговорились про Торіна. Невідомо, чи дійшла до нього вістка про те, що батько зрікся мене, а якщо дійшла — чи він досі визнає мене своєю нареченою? Бо саме покровительство Торіна дає мені шанс побесідувати з Королем. Відомо, що не всім дозволено підступити до його трону…

Я спитала Ґрейс, якої вона думки про Торіна, чи варто йому довіряти? Та вона знає про нього дуже мало. Але навряд чи Король і мій батько симпатизують один одному.

— Це тому, що батько нападає на Королівську Флотилію? — уточнюю я, і Ґрейс від здивування аж міняється на обличчі. — Я ж не повна дурепа!

Вона кивнула мені на знак поваги.

— Так, але сумніваюся, що це допоможе. Може, Король і здогадується, хто скубе його Флотилію, та прямих доказів немає. Капітан достатньо обережний, аби не залишати в живих ані душі, яка б усе доповіла.

Ми часто балакаємо, але найголовнішого — чому Ґрейс досі не покинула екіпаж, якого так зневажає — я досі не почула. Тому уважно слухаю всі її теревені, але сама намагаюсь не говорити нічого зайвого. Зрештою мій терпець уривається. Це сталося увечері, коли вона притягла на палубу дві фляги з ромом, щоб вкотре спробувати розв’язати мені язика.

— Ти слухаєш і ніби не чуєш, що я там пережила! — зриваюсь я, коли Ґрейс знову і знову допитується, що трапилося зі мною на Квітковому Острові. Наче буря, всередині у мене здіймається дика лють, і я не знаю, як її приборкати.

Зробивши добрячий ковток зі своєї фляги, Ґрейс зітхає і довго-довго мовчить. Коли я вже думаю, що вона зараз піде, раптом чую:

— Ти знала, що в тебе родимка на тильній стороні шиї?

Я зовсім не очікувала такого питання, і воно збиває мене з пантелику.

— Справді? — я інстинктивно торкаюся шиї, але нічого не відчуваю.

— Вона захована у тебе під волоссям, але я не раз її бачила і донині не можу до цього звикнути.

Пригадую, як дивно вона повелася у день моїх заручин, коли я запропонувала заколоти моє волосся догори, тож мені цікаво, чи в цьому причина:

— Безліч людей мають родимки…

— Звісно! Та лише одиниці носять знак півмісяця.

— Так, тобі вдалось мене заплутати! — я сміюсь, але це радше нервовий сміх.

Ґрейс зітхає. Вперше бачу, що вона ніяковіє.

— Хочеш дізнатися, чому я всі ці роки була з Капітаном?

Я ствердно киваю, не розуміючи, як одне стосується другого.

— Я з Дванадцятого Острова.

Я не вірю своїм вухам.

— Ти західнячка!

Вона гордовито киває — «так».

— Я — Хранителька Королівського Родоводу.

Вона вимовляє це так, ніби я повинна була про це чути раніше! Але ж мені нічого про це не відомо, хоч я непогано знаю нашу історію. А про що я знаю все — так це про війну двохсотлітньої давності, що розірвала Дванадцять Островів навпіл.

Про те, як після століть гармонійних відносин між королівствами Західний Король — Ґорман Руйнівник позаздрив багатствам Сходу, його щедрим копалинам та процвітаючій торгівлі. Ненаситний Ґорман пішов війною проти Сходу. Щоб захистити свої Острови та трон, Східний Король послав на Захід Гадюку. Той вбив Гормана, а також усю його родину із найближчим оточенням.

Але після втрати правлячої родини відновити мир не вдалося. На Західних Островах запанували анархія і хаос беззаконня, а Східний Король тим часом марно намагався зайняти Західний трон. Довго лютувала ця безглузда війна і чимало крові пролилося з обох боків, допоки Східний Король відступив. Відтоді про Західні Острови мало що відомо.

Отака історія, в якій немає жодного слова про Хранителів Королівського Родоводу.

— Не знаю навіть, з чого розпочати…

— Тож Західних Королів стерли з лиця землі?

Її очі аж заблищали. Їй явно полегшало від того, що вона відкриває мені цю таємницю.

— Ні! Був той, хто уцілів! Слуга допоміг наймолодшому принцу заховатися, а тоді