Читати книгу - "Будь моїм, Тома Глубокова"

Кир

Ближче до півночі мені набридло просто пити, намагаючись заглушити якийсь біль. За кілька годин мені геть зіпсували настрій, перспективи і цілі. Можливо, самонавіювання теж зіграло велику роль, але мені було херово і я не розумів, що робити. Їхати до Лілі? Безглуздо, не повернеться вона назад. Пити до чортиків? Одному якось нудно і нестерпно. У п'яному стані самотність давить на тебе з шаленою силою. Наче самі стіни тиснуть. Поїхати до кого з друзів? Ну, по-перше, повівся, як істеричка, з Городом, немов плакса вказавши, що ось, ви мене не лю-юбите. Ні, точно не хочу. Хоча вони приймуть і спробують переконати в іншому.

Не хочу.

Ні, я не звинувачую Женечку, що вона попросила мене, розумію, що до Саші або Віту вона б точно не звернулася, до сестри або Даші ніби якось теж не з руки, адже краще поговорити з Льошою мужику. У неї було дружнє прохання, мені самому стало легше, що я все це зробив і допоміг, але...

Загалом, мені було хуево тільки тому, що згадував, як був відданий, як вірив в те, що робили Ігнатови. Це залишило певний відбиток на моє реальне життя, на нинішній час. Я сьогодні бізнесмен, господар, при чому, незалежний господар, законного бізнесу і маю багато зв'язків у різних колах. Дружба з самі-знаєте-ким знову ж тільки добре впливає на чутки про мене і репутацію. Вже багато часу пройшло, вже не так болить навіть вся ця ситуація з Єсенією і моїми почуттями. Ну, просто тому, що з самого початку я знав, що не буду з нею. Тобто, знаючи, що мені не світить, я не зміг змусити себе відмовитися. Серцю не накажеш, це правда. І закохався тому, що раніше не зустрічав таку.

Зараз я теж не можу наказати собі просто не думати, не відчувати нічого до Лілі. Така зворушлива дівчина для мене явно не те, що потрібно, адже я боюся не стати для неї принцом з казки. Катаючись нічним містом я кілька разів наважувався просто пробачити їй ці десять кусків. І відпустити.

Назавжди.

Але це занадто складно для егоїста всередині мене. Ні, не зможу відпустити. Тому і не наважився. Може, я боягуз?

Зупиняюся перед великими, на вигляд покинутими, ангарами, де припарковано вроздріб різні автомобілі. Розглядаю тиху місцевість і відверто не розумію, навіщо я сюди приїхав. Навряд чи тут мені дадуть відповідь на всі мої запитання. І вирішать сердечні проблеми.

Виходжу на свіже повітря і безпомилково знаходжу потрібні двері, проходжу швидко вглиб ангара, повз старої техніки для складання технічного транспорту. Зсередини вже шумно, мене зупиняють два охоронці біля сходів, що ведуть вниз, біля них ще десятка два хлопців чекають. Вони здивовано проводжають мене поглядом.

- Запрошення або ВІП-карту, будь ласка, - оцінивши мене, розуміють, що я не просто так випадково заїхав. Зітхаю. Дістаю гаманець, перебираю карти і майже в самому кінці знаходжу свій особистий пропуск. Універсальний для таких місць. Майже як паспорт, хах. Охоронці моментально знітилися:

- Вибачте, Кирило Маратович, - один з них віддає пластик назад. - Такий порядок, - ім'я явно прочитали на карті.

- Чудово, я радий, що у вас все строго, - посміхнувся, відправляючи картку на місце.

Дуже давно ми з Сашею знайшли це місце. Колишній господар цих незаконних, підпільних боїв був готовий хоч цілодобово смоктати Ігнатову, аби не закрив його прибутковий бізнес. На жаль, схожих незаконних місць було багато, таких господарів - ще більше. Всі любили гроші, всі готові були давати величезні відсотки загрібаючи собі решту, не образивши і тих, хто грав на цих ставках, а також, хто робив всі гроші і весь прибуток. Саша багатьох ставив на відсоток, всі працювали за його правилами і якщо хто зіскакував, ми із задоволенням виправляли становище. Нам обом тоді подобалися всі ці ігри у великих гангстерів, Саша перейняв багато від свого батька, тільки характер чого вартий. Його брат-близнюк (правда, зараз вже не сильно вони і близнюки, після деяких змін Саші) Ветал ніколи не ліз, сумніваюся, що навіть зброю тримав більше, ніж просив батько, коли вчив їх стріляти в юності. Звичайно, Єсенія вибрала поганого брата. Правда, ще до того, як він по-справжньому став поганим.

Олександр не любив ці місця, коли з'явилася Єсенія - особливо. Коли вона стала біля керма - всі ці «місця» так чи інакше зрозуміли, що і з нею теж жарти погані. Вона змінила всіх начальників, поставила колишніх бійців або хороших гравців (якщо справа стосувалася казино). І вони так і існували, даючи найсильнішим і зневіреним заробити. Коли вони обидва відійшли від справ, деякі бої без правил, казино і все, що залишилося, грубо кажучи, «без даху», стали або звертатися до мене або до схожих людей. Або нехтували правилами та, отже, конкретно отримували. Тихо існуєш, існуй і далі, ніхто не завадить. Не любили в цьому місті нахабних і тупих.

Самі нормальні господарі співпрацювали з усіма, хто їм корисний. І цей - не виняток.

Спускаюся в зал, де вже йде бій. Навколо рингу верещать дівчата і кричать хлопці. Вони вболівали за учасників, але за кого саме, в цьому галасі не було чутно. Атмосфера стояла дика, розглядаючи це все, я не розумів, що саме хочу зробити, але те, що з’явилося в мізках - не лякало і дуже подобалося. Я відчував хворе передчуття від того, що мене чекає. І це збуджувало нервові клітини. Це розганяло струм по венах, жар по тілу. Я відчував себе так тільки в ті миті, коли від мене залежало чиєсь життя. Зараз же від моїх рішень залежить тільки моє життя.

Не проходить і п'яти хвилин, як поруч з’являється господар. Я бачу його коли він піднімається до віпки, у якій стою і розглядаю все навколо. Чоловік рівняється зі мною і не відразу заговорює. Доповіли, звичайно.

- Я навіть не повірив, коли мені передали, - впевнений колишній спортсмен - високий, сильний і здоровий Руслан Шевченко, простягнув мені руку. Я її потискаю і посміхаюся.

- Вирішив відвідати. Як гість, - усміхнувся. Хоча ще й не впевнений, що як гість і залишуся. А не як учасник.