Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Кирило

До фінішу нам довелося практично нести на собі Надійку.  Зізнатися чесно, я не зовсім був упевнений, що до кінця змагань залишуся в живих.  Я звичайно нічого не маю проти людей із зайвою вагою, але ось коли Надя так впирається на мене, хочеться дати їй номер хорошого фітнес-тренера і дієтолога.  Тому що страшно уявити її в ліжку з чоловіком.  Розчавить же!

- Давай, Надюш, піднажми, зовсім небагато залишилося, - пищить з іншого боку Левандовська.  Вона прийняла на себе частину удару: притримує нашого бухгалтера за талію, підганяючи до фінішу.

Я озираюся назад і помічаю Антоніну Олексіївну, яка з останніх сил намагається обігнати нас, але в її віці такі фізичні навантаження занадто складні. І в цей момент наші з нею погляди зустрічаються.  Мій - втомлений, її - благаючий про допомогу.  Мій - байдужий, її - нещасний.  І у мене прокидається жалість.

- Люб, почекай, - я зупиняюся, незважаючи на крики гравців нашої команди, які вже давно перетнули фінішну смугу.

- Що таке?  Що за заминка?  - розгублено запитує дівчина.

- Давай цей ... почекаємо Антоніну Олексіївну.

- Що?  Навіщо?

-Ну, вона так старається.  Пропоную дійти до фінішу разом.

Левандівська хмуриться, дивиться то на мене, то в бік фінішу, то на розчервонілу жінку похилого віку, яка вже насилу переставляє ноги, а потім раптом посміхається.  Щиро так, що я навіть випав з реальності і замилувався нею на декілька секунд.  Здається, я вперше бачив її такою...  Справжньою.  Вона здавається такою милою і зворушливою, що мені захотілося обійняти її і ...

Що за маячня зі мною відбувається?  Я хитнув головою, швидко відводячи від дівчини погляд.

- А ти не так безнадійний, як здавалося, - підморгує Люба і ми разом чекаємо останнього учасника змагань.  А потім дружно, під крики і оплески, перетинаємо фінішну лінію.

- Так чия команда перемогла?  - запитує хтось у натовпі.

- Дружба перемогла!  - голосно кричить Люба.  - Вперше за багато років!  Ура!

Всі кинулися обніматися, хтось вже відкрив пляшку шампанського, поливаючи народ, а ми з Левандівській стояли, оточені цим натовпом, і не могли відірвати один від одного наші погляди.  На її обличчі блукала усмішка, яку вона стримувала з останніх сил і я не втримався, притяг її до себе і під здивовані погляди підлеглих, закружляв у повітрі.

- Кір!  Ні, Кир!  Відпусти, у мене голова йде обертом!  Ненавиджу тебе!!!

Загалом, не знаю чим би закінчилася ця дика вакханалія, не виключено навіть, що я б навіть вп'явся в її губи поцілунком прямо при всіх, але тут Антоніна Олексіївна схопилася за серце і ми поспішили на допомогу.

- Я відведу вас в медпункт, - зголосилася Левандовська.

- Ти йди, приведи себе в порядок, а я допоможу. Іди-іди, - махаю рукою в бік одноповерхової будівлі, на недовірливий погляд Люби.  Їй і справді не завадило б сходити в душ.  Вся в грязі і пилу.  - Ми тут самі впораємося, так, Антоніна Олексіївна?

- Не варто непокоїтися, я і сама доберусь, - заперечує жінка, але я стою на своєму.

Після медпункту я відразу ж відправляюся туди, звідки вже почали виходити «чисті» співробітники "СтальПрома".  Один я до сих пір був   в грязюці з ніг до голови, а ще від мене несло як від бомжа.

- Кирило Ігоровичу, ви показали справжній клас!  - вигукнув хтось із натовпу і я посміхнувся у відповідь.  Було приємно відчувати себе членом команди, а ще приємно усвідомлювати що тебе поважають.

- Вибачте, а де душові, - я зупинився у старенького столу вахтерки і втупився в сторону довгого коридору.  Все тут було просякнуте савдепією.  Вазончики в старих горщиках, трюмо в куточку, старі панелі на стінах і розхитані стільці під вікном.

- Прямо і останні двері праворуч, - скрипучим голосом вимовила жінка, не відриваючись від в'язання.

- Дякую, - кинув я на ходу, роздумуючи якого біса дід стільки років орендував саме цю спортивну базу.  Можна ж було краще місце  знайти.  Навіть страшно подумати, що мене чекало в душових, особливо після того, як там кілька десяток років змивали з себе бруд тисячі людей.

Я зупиняюся біля дверей, штовхаю їх і видихаю.  Все краще ніж я очікував.  Ну, тут хоча б  намагалися зробити ремонт.

Я швидко стягують з себе одяг і дістаю з рюкзака чистий рушник.  Проходжу вздовж зашторених порожніх кабінок і вибираю ту, через одну від якої чути шум води. Кручу вентель на крані і, швидко змивши з себе бруд, поспішаю вийти з душовою, в якій можна  підчепити в кращому випадки грибок.  У гіршому ... Навіть думати про це не хочу.

Я відсунув шторку, зробив крок і ... врізався в чиєсь мокре тіло.

- Боже!  - вигукнув з жахом, вирішивши що натрапив на якогось мужика.

- А-а-а, - почувся оглушливий жіночий писк, а далі все сталося так швидко, що я і сам не зрозумів.