Читати книгу - "Зібрання творів"

порожнє виповнитись шалом дня

і вже покореному поріднитись

з безумством світу білого. Пливи

і погинай, заблукане човенце.

Як здумано життя чуттями править.

Зухвало як — цуратися душі

і навертати й повнитись. І вічно

летіти в сонмі самопочезань.

* * *

Вмирас пізно чоловік,

а родиться дочасно,

тому й на світі жити звик,

як раб і рабовласник.

Він като-жертва, жертво-кат

страждає і богує,

іде вперед, немов назад,

як душу гнів руйнує.

О світе світе світе мій,

їй-бо, ніяк не звикну:

невже твій син — то тільки злий,

а добрий — то каліка?

А все немудре. Доживу

віка, докалічію,

допоки жили не зірву

чи не зламаю шиї.

ВЕРТАННЯ

Перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому,

аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини.

І небо вологе — над.

Шлях у себе:

вабить (уже закритий),

відкривається (на розлуці).

Темінь.

Шукай.

Що там? Сніг

бором — кукурудзиння.

Досвітні таємниці.

Терикон.

Смердюча річка,

глибом випахла.

Нехитрі подорожі

ставком.

Дитяча зверхність,

невимовленне зрідніння

з кригою, з вітром.

Душе, далій.

Скільки не повертайся

черга даремних спроб —

ось воно, зачудоване:

перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому.

Аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини.

І небо вологе — над.

* * *

Молочною рікою довго плив:

об мене бились білостегні риби,

стояв нестерпний світ, як круча здиблений,

а попід кручу зяяв чорний рів.

Оце. Оце воно. Оце воно —

лиш ти і я. І здиблений, мов круча,

високий світ. Ану ж, тебе я тручу,

аби з тобою запізнати дно,

де літеплена річка молока

потьмариться до вигусклої спеки,

день збрижиться, утеклий і далекий,

і ледве висхла, наче віск, рука

малу об'яснить свічку. Мов живиця,

спижово-згускла обтікає ніч,

по краплі скапуючи.

Хай святиться

ця маячня, що стала при вікні

і білою, мов неміч, головою

об шибу б'ється. Хай святиться сон

і роками проритий, як прокльон,

цей спогад, що спотворений явою.

* * *

Рятуючись од сумнівів,

б'ю телеграму собі самому:

вчасколивесьрадянськийнарод

івсепрогресивнелюдствоготується

гіднозустрітичерговийз'їздкпрс

бажаю тобі великих успіхів,

щиро заздрю, що ось уже тридцять років

ти живеш у найщасливішій у світі країні.

Але й після цього досада не минає.

Тоді я примушую себе пригадати,

що міжнародня обстановка

сьогодні складна, як ніколи,

і заспокоююсь.

* * *

Як страшно відкриватися добру.

Як страшно зізнаватись, що людина

іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,

коли вона, захована, помре

у темряві, щоб нишком відвезти

на цвинтар душ, і щастя запопасти,

якого вже до ран не прикладеш.

Як вабить зло. Як вабить гріх — піти

світ за-очі, повіятися з вітром

і власної подоби утекти,

мов чорта лисого.

Кульгавий день

увійде в темінь, гляне по криївках

і завагається. Бо шкода праці:

сидить при ватрі плем'я самоїдів,

щасливо позіхає. На вогні

печеться м'ясо. В казані окріп

переливається. Сьорбають юшку

і повні філософських резигнацій

мізкують, з кого б смажити печеню,

щоб стало на сніданок і обід.

Кульгавий день відходить, бо печерний

ікластий лютий смерк не западе,

допоки аж останній самоїд

не з'їсть самого себе і помре

із філософським виразом. Мовляв,

життя коротке, а — забракло м'яса.

* * *

Напередодні свята,

коли люди метнулися по крамницях,

виносячи звідти шпроти, смажену рибу,

шинку й горілку з перцем,

якийсь дивак, озутий у модні черевики

(такі тиждень тому були викинули

в універмазі «Україна» — двадцять два

п'ятдесят з навантаженням — дитячі штанці

вісімнадцятого розміру), облився чортівнею

і підпалив себе.

О, він горів, як порося, смалене примусом, —

налетів на людей, що культурно собі стояли

в черзі за цитринами,

порозбігались усі, як один:

від нього так несло смаленим —

носа було навернути ніяк.

На щастя десь узялося кілька міліціонерів,

одразу вкинули його в машину

і помчали в бік Лук'янівки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:

що то за святковий стіл без цитрин?

* * *

Сьогодні свято.

Спереду трамвая

вчепили шмат полотна з написом:

«Хай живе рідна КПРС».

На зупинці, обступивши вагон,

один з-перед другого

люди пхаються в двері,

а старий чоловік,

геть обвішаний медалями,

лишився в кінці натовпу

і лається на чому світ стоїть.

Він набрався ще зранку

і ледве тримається на ногах.

* * *

Утрачені останні сподівання.

Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.

Тож приспішись, йдучи в самовигнання:

безжально спалюй дорогі листи,

і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй

свій найчистіший, горній біль — пали.

Тепер, упертий, безвісти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,

простуючи до смерти навмання.

* * *

Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палубу, трюм, щогли

і навіть машинне відділення.

Морока була з обшивкою.

Особливо погано держали воду місця,

де попадалися людські голови.

Коли утворювалась потужна водотеча,

діру затикали кимось із екіпажу.

В той час, як решта

шукала щасливої пристані

у відкритому морі.

* *