Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Ця інформація не повинна була призначатися для моїх вух. Фантазія вже на всю розбушувалася. Коли ми тільки одружилися, Дамір часто зникав ночами й не приховував, що з іншими жінками був. Після, коли наші стосунки перестали бути фіктивними й платонічними, він присягався, що ніколи не зраджував мене, але що було після того, як я втекла від нього? Скільки жінок у його ліжку було?

Від однієї думки про те, що він до іншої торкався, мені погано стає. Пропускаю момент, коли Рита йде. Переді мною офіціант тарілку з їжею ставить.

— Я у вбиральню відлучуся, — підіймаюся зі свого місця, бажаючи якнайшвидше опинитися на відстані від Даміра.

Він хоче щось сказати, але я не даю. Майже біжу в бік вузького коридору. Штовхаю двері, вмикаю воду, підношу руки під холодний струмінь. Дихаю.

Я ревную? Це ж не ревнощі, правда? З чого мені ревнувати взагалі цю людину? Я забула його, давно забула. Це все гормони. І мені неважливо, з ким він романи крутить і взагалі чим займається. Головне, щоб мене не чіпав і не намагався додому повернути. Мені взагалі однаково має бути, адже я твердо вирішила, що подам на розлучення. Потрібно пошуком хорошого адвоката зайнятися, а не всякими дурницями.

Варто мені вийти з вбиральні, як одразу ж натикаюся на Даміра. Він стоїть, притулившись спиною до стіни, руки в кишенях сховав, на мене дивиться.

— Чому ти тут? Чоловічий туалет трохи далі коридором.

— Боявся, що втечеш. Стережу.

— Тоді тобі варто переміститися до виходу з ресторану, — вимовляю різко і йду до нашого столика.

— Злишся? — кидає в спину Алієв.

— На що? — опускаюся на стілець, підсуваю ближче тарілку. Вдаю, що дуже зацікавлена їжею. На Даміра не дивлюся. Боюся, що мене враз розкусить.

— Не знаю, виглядало так, наче тебе розлютило те, що мене може щось із Ритою пов’язувати. Тому вирішив уточнити, що вона лише подруга моєї… знайомої.

— Називай речі своїми словами. Вона подруга твоєї колишньої коханки. Або не колишньої, судячи з того, що ти в якомусь клубі з нею помічений був, — невдоволено кривлюся я.

— Не варто вестися на прямі провокації. Рита цього й домагалася. У її списках кандидатів у чоловіки я на першому місці.

— А ти, мабуть, шкодуєш, що вже одружений, — підіймаю на нього погляд, мружуся. — А може, розлучимося, га? Дивися, скільки жінок навколо тебе. І всі дорослі, вродливі, до пари тобі.

Він усміхається на мою заяву. Через стіл до мене ближче схиляється. Погляду від мене хитрого не відводить.

— А ти, отже, мені не підходиш?

Вдаю, що задумалася.

— Я занадто молода для тебе. Занадто свавільна й норовлива. І не красуня. Сіра мишка. Повна протилежність сестри, у яку ти був закоханий.

І перш ніж він встигає заперечити, додаю:

— Не треба брехати, адже я чудово пам’ятаю всі сказані тобою в день весілля слова. І під час вашої з батьком розмови я теж була присутня.

— Ти б ще згадала моє перше кохання, Еліно. Усе це в минулому, адже знаєш, що встигла з розуму мене звести. Але я все ще злий через твою втечу. Мені здавалося, між нами зародилося якесь взаєморозуміння і тепло. Фіктивний шлюб повільно почав переростати в справжній.

— Попроси, будь ласка, рахунок, — різко змінюю тему, не бажаючи її розвивати.

Я все ще чудово пам’ятаю, як чекала його вдома, поки він з іншими жінками розважався. Потім, звісно, усе змінилося. Напевно. Але образу й біль із серця не стерти.

Додому повертаємося в мовчанні. Я прикриваю повіки й засинаю, втомлена й виснажена. Занадто багато сьогодні сталося. Нерви, потрясіння. Я мало не загинула в пожежі, врешті-решт! День був насиченим.

Прокидаюся різко, немов від поштовху. Розліплюю сонні повіки й виявляю, що Дамір мене на руках тримає. Лякаюся, хапаю його за шию, і наші обличчя опиняються за кілька сантиметрів одне від одного.

Відчуваю, як прискорюється серцебиття. Від тіла Даміра виходить жар. Його дихання торкається мого обличчя. Він так і завмер зі мною на руках поруч із машиною, несила відвести від мене погляду. Його обличчя повільно наближається до мого, як зачарована затримую подих, опускаю погляд на його губи.

Звідкись збоку вилітає його пес із гучним гавкотом, розбиваючи між нами цю атмосферу, і я одразу оговтуюсь.

Що я взагалі роблю?

— Я можу сама йти, — вимовляю і соваюся на його руках, намагаючись домогтися того, щоб опустив мене на землю.

Дамір неохоче відпускає мене, невдоволено на пса витріщається. Я вівчарку побоююся, раніше її в Алієва не було, тому намагаюся поруч із чоловіком триматися.

Дамір притримує для мене вхідні двері. Ми входимо в будинок, й одразу на нас чекає сюрприз. Не скажу, що приємний.

— О, нарешті ви повернулися! — радісно щебече Евеліна, яка сидить у кріслі й попиває каву. — Мама поїхала до подруги, а мені самій дуже страшно вдома перебувати після смерті батька, ви ж не проти, якщо я залишуся ночувати у вас? — запитує, невинно кліпаючи віями. З її погляду нескладно зрозуміти, що вона щось задумала.