Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Виглядала вона набагато краще, ніж учора, та й сьогодні вранці. Відмите в лазні волосся, хоч і коротко острижене, більше не стовбичилося на всі боки воронячим гніздом, а красиво обрамляли миле личко з величезними зеленими очима і ще по-дитячому припухлим ротом. Писаною красунею вона не стала, але й скуйовджене, нещасне пташеня, юна дівчина більше не нагадувала.

— Це-це-це, яка красуня зазирнула до мого скромного закладу! — захоплено прицмокнув губами Возген. — Справжній промінчик сонця. Вах, приходь вечорами, я зможу заощадити купу грошей на свічках.

Потім помітив щось у моєму погляді, замислився на мить і кивнув.

— Це ми про неї говорили? — Дочекався підтверджуючого кивка і закінчив. — Щоб мене Хантери висмоктали насухо, якщо тебе не поцілувала удача, хлопче. Ех… Де мої двадцять? — удавано зітхнув і вже серйозно спитав: — То що ви братимете? Знову бурітас? Чи, може, пляшечку вина і щось ніжніше та смачніше? Наприклад, заливний язик та печінковий паштет? Усього за якихось сімнадцять монет. Разом із парою свіжих булок.

— Дорогувато… — невпевнено сказав я, прикидаючи, наскільки варто засвітити перед Возгеном, що я можу дозволити собі витратити і таку суму. — До того ж, я обіцяв Сашці морозиво. А воно також не дешеве.

— Знаєш, Лео, мій дідусь Аветіс якось сказав мені: «Торник, запам'ятай на все життя, якщо захочеш когось обдурити — не дивись у вічі». Таким, яким ти став, ти мені подобаєшся значно більше… Тому, прийми дружню пораду: ховай погляд. Він видає тебе із головою. Ще буквально позавчора у того Лео, якого я знаю багато років, очі напружено застигали при будь-якій згадці про гроші, і щока починала посмикуватися. А зараз ти всього лише задумався. І вочевидь не над сумою. Не знаю, на чому тобі вдалося так різко піднятися, манч, але повір, я тільки радий. І можеш не побоюватись, з мого боку проблем не буде.

Чорт! Все-таки проколовся. І що далі? Чекати, доки звістка дійде до вух Сидора? Чи одразу рубати кінці?

— Леоне… — хоч і зробивши крок назад, Возген продовжував говорити спокійно. — Сховай пушку… Присягаю, я тобі не ворог.

Пушку? Блін навіть не помітив, як вихопив пістолет. Некрасиво…

— Сам поміркуй, який сенс мені втрачати постачальника та клієнта? — як ні в чому не бувало продовжив тим часом Возген. — Я не дружинник і не лягавий. А якщо ти подумав про Сидора, то можеш забути. Я не обговорюю з ним чужі справи. У мене є бізнес. Я з нього плачу податок «Злидням». І мені абсолютно порівну, як ти ведеш свій. Головне, щоб наші зустрічі приносили прибуток.

— Вибач. Це випадково… рефлекс… — я засунув пістолет за пояс. Не в інвентар же його на очах у Возгена ховати.

— От і добре, — кивнув господар харчівні, вдаючи, що нічого особливого не сталося.

Угу, це ж, типу, абсолютно звичайна річ. Практично кожен другий із відвідувачів рефлексивно вихоплює пістолет, якщо йому щось не подобається. Дикий Захід, трясця. Ні, реально треба якнайшвидше змінювати місце проживання.

— То як щодо вина та делікатесів? Береш? Тобі сьогодні знижка… Так би мовити, за дружбу і на честь подальшої плідної співпраці.

— І морозиво…

Слова Сашки пролунали настільки несподівано, що ми з Возгеном дружно повернулися в її бік, а потім не менш дружно розсміялися.

— Ти обіцяв, — насупилася дівчина.

— Звичайно, — стримуючи сміх, кивнув Возген. — Бажання красуні закон для чоловіка. Все перераховане та морозиво. Двадцять монет.

Засунувши руку в кишеню, я викликав віртуальний гаманець і відрахував двадцять мідяків. А коли вони матеріалізувалися в кулаку, вдав, що дістаю їх із кишені куртки.

— Все, що було… — спробував про всяк випадок пояснити своє вміння на дотик визначати суму.

Але Возген на це ніяк не відреагував, узяв гроші, кивнув і зник за завісою, що заміняла двері за прилавком.

Боюся, він помітив, як саме я «вихопив» Глок. Ну, і чорт із ним. По-перше, — сподіватимусь, що Возген справді вміє тримати язик за зубами. А по-друге, — я всерйоз збираюся змінювати прописку найближчим часом.

— Ти Лео зі «сто восьмого»? — пролунав голос за спиною.

Ледве не підстрибнувши від несподіванки, повільно повертаюся. Добре, що Глок за поясом. Туди рука машинально не тягнеться.

У дверях харчевні стоїть якийсь шкет років п'ятнадцяти. Десь я його бачив, але так одразу не згадаю. Але, якщо траплявся на очі, то з нашого району. Або на пункті здавання крові перетиналися.

— А хто питає?

— Алтай кличе.

Алтай — права рука Сидора. Отже, «Злидні» вже помітили зникнення банди Лося і пов'язали це зі мною. Хоча не обов'язково.

— Добре я прийду.

— Алтай сказав, щоб одразу йшов,— похмуро промовив хлопчина, явно дивуючись, як хтось, почувши страшне ім'я його боса, не мчить до нього стрімголов.

— Гаразд…

Відвернувся від пацана і підійшов до Сашки.

— Візьмеш їжу та йди додому. Я скоро…

— Я боюсь… — прошепотіла дівчина, скосивши погляд на посильного.