Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виходить, що так. Але скажіть мені, чому ви борикалися з тими грабіжниками й не віддали їм торбинку? Вони могли вбити вас через неї.
— Знаєте, я вже сотні разів думала над тим. У тій торбинці нічого цінного не було. Дослівно кілька доларів. Але мною оволоділо тоді якесь фанатичне почуття справедливости, образи й протесту. Ті бандити не мали права лізти брудними ногами в моє життя! Я боронила свою особисту гідність, неторканність свого життя, а не торбинку.
— Ви чудова жінка! — вигукнув я захоплено.
— Жінка чи людина? — кинула іронічно.
— Я не бачу тут ніякої різниці.
— До речі, чи не схотіли б ви помогти мені зловити тих грабіжників? Моє почуття справедливости чи гідности далі не дає мені спокою.
— Ви хочете, щоб їх засудили?
— Звичайно! Якщо дозволите, я пошлю до вас інспектора поліції, який веде цю справу.
— Посилайте. Мені й так нудно.
Вона вдячно поцілувала мене, побажала скорого видужання і пішла. А я зостався з гарним почуттям на душі.
Та гармонія з собою, про яку я так гордо говорив тій жінці, була оманлива. Я мусив перейти ще крізь пекельний вогонь і муки чистилища, щоб наблизитися до неї.
За кілька днів до мене з'явилися інспектор поліції і детектив. Я точно описав їм грабіжників. В додатку зазначив, що високий мав шрам під вухом і на правій руці татуйованого крука із закривавленою стрілою в дзьобі. Малий мав роздвоєну верхню губу. Наступного дня прийшов поліційний портретист, і ми спільно відтворили точні риси злочинців.
Невдовзі їх піймали й засудили за грабіжництво й намір убивства. Після суду я ніколи більше не зустрічав тієї жінки. Але я певний, що, осягнувши справедливість і задоволивши своє почуття гідности, вона живе в гармонії з собою і, сподіваюся, оминає вночі безлюдні вулички… для власного добра.
Мене виписали зі шпиталю на кілька днів раніше, ніж передбачав доктор Вебер. Я не мав із собою ніяких речей, крім штанів і піджака. Тому скоренько вдягнувся і вирвався на світ Божий. Дихнув на повні груди повітря й подався вулицею вниз. Але, пройшовши півкварталу, вирішив узяти таксі додому. Чотири квартали до метро були ще понад мої сили.
Доїхавши до свого будиночка, я заплатив таксисту й зайшов досередини. Мені назустріч вийшла Джуліана. Я відразу помітив у ній зміну. Була в довгій блакитній сукні, яка щільно облягала її тіло й делікатно акцентувала повні груди, тонкий стан і великий, сексуально випуклий задок. Виглядала вищою в цій сукні, стрункішою і сексуальнішою. Та найбільша зміна сталася в її обличчі: воно не було вже таке нервово напружене, як раніше, а в очах мерехтіла якась дивна синь. У ній розкривалася жінка, яка тягнула мене до себе всією силою почуттів, і я не міг, та й не хотів, опиратися їй. Вона це помітила й задоволено ледь розширила уста. Але усмішкою цього ще не можна було назвати.
— Добридень! — привітався я з ентузіазмом.
— Добридень, — відповіла кокетливо.
— Ви якось змінилися! — я все ще був піднесений.
— Я відкрила джерело розрад…
— Я також хотів би пізнати його.
— Скоро пізнаєте, але не зачерпнете з нього.
— А то чому?
— Бо воно тільки для мене.
Я зрозумів. Для мене не було місця в її житті.
— Вибачте… Я затримую вас… Ви кудись вибиралися, як бачу.
— Я нікуди не вибиралася. Чекала на вас.
— А як ви знали, що я саме сьогодні прийду?
— У шпиталі дізналася.
Я здивовано глянув на неї.
— Я кожного дня довідувалася про стан вашого здоров'я. Найняла доброго хірурга.
— То чому жодного разу не зайшли до мене? — спитав я зворушено.
— Не мала в цьому потреби.
— Гаразд! — почав я, розсердившись. — То чому ви цікавилися станом мого здоров'я?! Чому наймали хірурга?
— Бо ви мені ще потрібний.
— Для чого я вам потрібний, ради Бога?!
— Я мушу довести речі до завершення, мушу якось покінчити з вами. Так належить.
Я розреготався так голосно, що вона відсахнулася від мене.
— Не гнівайтеся, але це звучить тепер надто мелодраматично. Зі мною ви вже не покінчите. Я щойно дивився смерті в очі, і в них не було заклику для мене.
— Побачимо, — сказала глухо. В її голосі не було вже характерної їй певности.
— Добре, побачимо!
— Бачу, що мої слова проходять мимо вас. Але запам'ятайте собі, станеться так, як я бажаю! — мовила погрозливо.
— А мені здається, що наша гра вичерпана, і нема чого жестикулювати.
— Наша гра щойно почнеться по-справжньому. Але я чекала на вас не задля цього.
Я запитливо глянув на неї.
— Хотіла повідомити вам, що я вагітна, — проказала якомога незворушливіше і вийшла.
Я похитнувся і зсунувся в крісло. Думки, мов оси, шаліли в голові й болюче розривали мозок. Я довший час сидів безрухо, а тоді зібрав рештки сил і піднявся сходами до свого мешкання. Зайшовши, впав на ліжко й обома руками стиснув голову. Вона мала рацію, гра між нами далеко не закінчена. Можливо, ніколи й не закінчиться. А я не мав ні охоти, ні енергії продовжувати її. Взаємини з Джуліаною починали зневірювати і гнобити мене. Кидаючи болючими думками об стіни почувань, я знепритомнів якоїсь миті. Пробудився щойно на другий день ранком. Почувався краще й міцніше. Все, сказане вчора Джуліаною, не виглядало сьогодні таким загрозливим і безвихідним. Я міг дати собі з тим раду!
Прийняв душ, перевдягнувся й пішов на прогулянку. По дорозі зайшов до так званого «лайнера», якого називав глузливо «Бродвейською забігайлівкою», і замовив собі кукурудзяну кашу, два смажені яйця з беконом і млинець із кленовим сиропом на десерт. Це мене значно підкріпило. Я подався до Клойстера, сів у прохолодній келії між скульптурами святих і, занурившись у григоріанські напіви, почав серйозніше роздумувати над вчорашньою розмовою з Джуліаною.
Все тепер виглядало людяніше перед моїм внутрішнім зором. Дуже можливо, що Джуліана щодня ходила до шпиталю й цікавилася моїм здоров'ям не тому, щоб чимскоріше втягнути мене в нову схему жорстокостей, а тому, що я був батьком її дитини й повинен був зайняти відповідне місце в житті тієї дитини. Я, звичайно, був готовий брати на себе батьківські обов'язки. Хоч я ніяк не міг уявити гармонійного співжиття з Джуліаною. Бо досі навіть не з'ясував собі, ким вона справді була для мене. Не була вона ані коханкою, ані подругою, ані навіть доброю знайомою людиною. Вона була жінкою, яка ненавиділа мене і яку я зґвалтував. І що на цьому можна було будувати? Зрештою,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук», після закриття браузера.