Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Чи правильно ототожнювати ірраціональне з колективізмом і ностальгією за втраченою єдністю племені? Хіба не є частиною ірраціонального такі інтегральні аспекти людської натури, як світ підсвідомого, снів, інтуїції, інстинкти і пристрасті? Це правда, що від нього, як стверджує Поппер, походять деструктивні прояви, серед них — політичний та релігійний догматизм і фанатизм, які призводять до утисків і терору. Але ірраціональне також породило, через сублімацію, надзвичайні мистецькі твори, наприклад, містичну поезію Сан Хуана де ля Круса і модерністську поезію Рембо і Лотреамона, а значна частина сучасного мистецтва принаймні почасти живиться із цього нераціонального джерела людської натури.

Чи точно Поппер інтерпретував платонівські ідеї? Багато елліністів, філософів і політичних есеїстів ставлять це під сумнів. Та навіть якщо Поппер згустив фарби, критикуючи ідеї Платона й Арістотеля, його книжка назавжди залишиться достовірним скрупульозним дослідженням психологічних і соціальних механізмів, які спонукають суверенного індивіда не погоджуватися на ризики, які тягне за собою свобода, і віддавати перевагу диктаторському режимові.

Малакі Хаїм Хакоен, мабуть, стільки ж працював над книжкою про молодого Поппера, скільки той над дослідженням витоків тоталітаризму в класичній Греції. Бо іноді складається враження, що з роками напруженої посвяти шанобливий і майже релігійний захват Поппером потроху змінився розчаруванням, у міру того як він виявляв у його приватному житті неминучі вади і манії, його нетерпимість, невелику взаємність із тими, хто йому допоміг, його депресії, його невелику готовність прийняти нові форми, ідеї і сучасні тренди. Подекуди ця критика є дуже несправедливою, але вона не є зайвою у книжці, присвяченій тому, хто завжди стверджував, що критичний дух є необхідною умовою справжнього поступу в науці і суспільному житті і що лише перевіряючи їх методом проб і помилок — тобто намагаючись їх «сфальшувати», довести, що вони є помилковими, — можна пізнати правдивість чи фальшивість доктрин, теорій та інтерпретацій, які прагнуть пояснити ізольованого чи зануреного в суспільну амальгаму індивіда.

З іншого боку, Малакі Хаїм Хакоен чітко встановлює (всупереч тому переконанню, до якого прийшли в роки холодної війни), що Поппер аж ніяк не був природженим філософом-консерватором і що його тези про відкрите суспільство і закрите суспільство, есенціалізм, історицизм, третій світ, фрагментарну суспільну інженерію, племінний дух і його аргументи проти націоналізму, догматизму і політичні та релігійні ортодоксії охоплюють широкий ліберальний філософський спектр, в якому однаковою мірою можна розгледіти всі демократичні політичні формації — від соціал-демократичної до консервативної, за умови, що вони приймають розподіл влади, вибори, свободу слова і ринок. Щодо цього можна подивитись, як на соціал-демократичну поміч Попперу приходить лейбористський філософ Браян Мегі у свій книжці «Поппер»[52], якому вторить Джеремі Шермур, який був асистентом Поппера в Лондонській школі економіки, у своїй книжці «The Political Thought of Karl Popper»[53]. І сам Поппер у своїй короткій і схематичній автобіографії «Unended Quest» стверджує, що «якби можна було уявити собі соціалізм, який би поєднувався з особистою свободою, я досі був би соціалістом». Однак, додає він, це всього лиш «прекрасна мрія».

Лібералізм Поппера є глибоко прогресивним, бо просякнутий прагненням справедливості, яке іноді відсутнє в тих, хто зводить свободу лише до існування вільних ринків, забуваючи, що ті самі по собі врешті-решт дозволяють, за метафорою Ісаї Берліна, вовкам з’їсти всіх ягнят. Економічна свобода, яку обстоював Поппер, мусить доповнюватися державною освітою високого рівня і різноманітними ініціативами суспільного порядку, як-от створення інституцій «для захисту економічно слабкого від економічно сильного» — пенсії, страхування на випадок безробіття чи нещасного випадку на виробництві, безкоштовна освіта в державних школах, заборона дитячої праці, — і насиченим культурним життям, доступним найбільшій кількості громадян, з метою створити equality of opportunity (рівність можливостей), яка в кожному поколінні боротиметься з релігійними догмами і племінним духом. У праці «Відкрите суспільство та його вороги», звідки узято ці цитати, Поппер висловлюється абсолютно чітко: «economic power may be nearly as dangerous as physical violence» («економічна сила може бути майже такою ж небезпечною, яким є фізичне насильство»)[54].

У Новій Зеландії Поппер написав два свої великі есеї з політичної філософії і в наступні роки, вже повернувшись в Європу, він поновить наукові дослідження і філософські роздуми, але не перестане уболівати за політичні і соціальні проблеми. Ключовим у цьому був його переїзд до Англії в 1946 році: «Було то 1944 року. Ми з дружиною провели кілька днів відпочинку, катаючись на лижах на схилах Гори Кука. В автобусі, яким ми поверталися додому, стояв вовчий холод, коли ми спинилися посеред поля біля однієї з тих маленьких новозеландських поштових станцій, заметених снігом. На моє превелике здивування, я почув, як хтось кличе мене на ім’я; мені простягнули телеграму, яка змінить наше життя. Вона була підписана Ф.-А. Гаєком, і в ній мені пропонували місце лектора у Лондонській школі економіки. Призначення відбулося в 1945 році, а 1949-го я отримав посаду професора на кафедрі логіки та наукового методу»[55].

Його друг Гаєк дійсно знайшов для нього ту роботу в Лондонській школі економіки. В Англії Поппер жив, повністю віддавшись дослідженням, викладанню і написанню книжок, статей і читанню лекцій. Попри його хронічні дискретність і скромність — у Зальцбургу, відкриваючи фестиваль, присвячений Моцарту, він сказав, що з 1950 року вони з Геннє живуть відлюдьками у Чілтерн-Гіллз «без телебачення і газет», але слухаючи добру класичну музику, — його геній здобував щораз більше визнання. На своїй другій батьківщині він отримав численні почесті. Дістав британське громадянство, королева вшанувала його титулом лицаря Британської імперії, увійшов до Британської академії і Королівського товариства. Його авторитет стане таким самим великим, як той, який здобуде в академічному світі його співвітчизник Людвіґ Вітґенштайн.

Поппер і Вітґенштайн

Ці два видатні мислителі зустрінуться лицем в лице один-єдиний раз у житті, 25 жовтня 1946 року, заледве на десять хвилин, а словесний і майже фізичний поєдинок, який між ними відбувся, був настільки яскравий, що розрісся до майже міфічних розмірів. Що сталося насправді? Якими були передісторія і наслідки тієї зустрічі, в якій через роки багато хто вбачає символічну лінію поділу між двома основними течіями сучасної філософії?

Той, кому цікаво дізнатися про ті мертві брижі, які породила ця дуель колосів, мусить прочитати книжку «Wittgenstein’s Poker» («Вітґенштайнова коцюба») з підзаголовком «Історія десятихвилинної полеміки між двома великими філософами» Девіда Едмондза і Джона Ейдінова, двох журналістів ВВС. Вона читається як детективний роман. Авторам вдається переконати читача, що для правильного розуміння того, що сталось у ті ключові десять