Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Вона прийшла через кілька днів знову, гарненький білий привид, і залишалася у нього чверть години, як і минулого разу. Лежачи в його обіймах, вона шепотіла йому на вухо про те, як багато всього хотіла б йому сказати й розповісти. Він з ніжністю слухав її, вона лежала на його лівій руці, а правою він гладив її коліна.

– Ґольдмундику, – казала вона приглушеним голосом біля самісінької його щоки, – так сумно, що я ніколи не зможу належати тобі. Недовго залишилося тривати нашому маленькому щастю, нашій маленькій таємниці. Юлія вже здогадується, незабаром вона змусить мене їй про це розповісти. Або батько помітить. Якщо він застане мене у твоєму ліжку, мій золотий голубе, твоїй Лідії будуть непереливки; вона стоятиме з заплаканими очима, дивитиметься вгору на дерева, спостерігаючи, як там, метляючись на вітрі, висить її коханий. Ох, краще вже тобі втекти зараз, негайно, не чекаючи, доки батько накаже зв’язати й повісити тебе. Колись я вже бачила одного повішеного, це був злодій. Я не зможу бачити тебе повішеним, тому краще тікай і забудь мене; щоб тобі не довелося померти, моє золотко, щоб птахи не виклювали твої блакитні очі! Але ж ні, коханий, тобі не можна нікуди йти – що ж я робитиму, коли ти залишиш мене саму?

– Не хочеш піти зі мною, Лідіє? Ми втечемо разом, світ великий!

– Це було б прекрасно, – продовжувала вона квилити. – Як чудово було б піти з тобою світ за очі! Та я не можу. Я не зможу ночувати в лісі й бути безпритульною, з соломою у волоссі – це не для мене. Та й батькові я не можу заподіяти такої ганьби. Ні, не кажи нічого, це не вигадки. Я справді не можу! Так само, як я не змогла б їсти з брудної тарілки або спати в ліжку якогось прокаженого. Що ж, нам заборонено все хороше й прекрасне, ми обоє народжені, щоб страждати. Мій золотий, мій бідний маленький хлопчик, зрештою, мені таки доведеться побачити тебе повішеним. А я – мене триматимуть під замком, а потім відправлять у монастир. Коханий, ти мусиш залишити мене і знову спати біля циганок і мужичок. Тож іди, йди, доки вони не впіймали і не зв’язали тебе! Нам ніколи не зазнати щастя, ніколи.

Він лагідно гладив її коліна й, ледь відчутно торкнувшись її лона, попросив:

– Квіточко, ми могли б бути такими щасливими! Можна мені?

Вона без образи, але рішуче прибрала його руку і трохи відсунулася від нього.

– Ні, – сказала вона, – ні, цього тобі не можна. Мені це заборонено. Тобі, малий цигане, цього, може, й не зрозуміти. Я й так роблю недозволені речі, я зіпсоване дівчисько, я ганьблю весь цей дім. Та десь там, глибоко в душі, я все ще горда, туди нікому не дозволено заходити. Ти мусиш з цим погодитися, інакше я не зможу більше приходити до твоєї кімнати.

Він ніколи не знехтував би її забороною, бажанням чи натяком. Він сам дивувався, скільки влади вона над ним мала. Та він страждав. Його почуття залишалися невгамованими, а душа часто опиралася залежності. Іноді він намагався звільнитися від цього. Іноді починав вишукано залицятися до маленької Юлії, та, власне, це було ще й дуже необхідно – залишатися в добрих стосунках з цією важливою особою і якимось чином вводити її в оману. Він доволі дивно почувався з цією Юлією, яка то вдавала з себе зовсім дитину, то здавалася всезнаючою. Без сумніву, вона була красивіша, ніж Лідія, вона була незвичайною красунею, і це у поєднанні з її дещо перебільшеною дитячою наївністю страшенно приваблювало Ґольдмунда; він часто почувався сильно закоханим в Юлію. Саме через цей шалений потяг, який викликала у нього сестра, він з подивом усвідомлював різницю між хтивістю і любов’ю. Спочатку він дивився на обох сестер однаково, обидві були бажаними, хоч Юлію він вважав красивішою і звабливішою, однаково залицявся до обох, постійно спостерігаючи за ними. А зараз Лідія здобула таку владу над ним! Зараз він так кохав її, що з любові зовсім відмовився від володіння нею. Він пізнав і полюбив її душу, у своїй дитинності, ніжності й схильності до меланхолії вона була схожа на його власну; часто він бував глибоко вражений і захоплений тим, як неймовірно ця душа відповідала її тілу; вона могла щось робити, щось казати, висловлювати якесь бажання або думку, й її слова і порухи її душі мали точнісінько такий самий вигляд, як розріз її очей і форма її пальців!

Ці миті, коли йому здавалося, що він розпізнає основні форми й закони, за якими був створений її образ, її душа й тіло, часто пробуджували в Ґольдмундові бажання окреслити й відтворити якісь її риси, і він на кількох аркушах, які тримав у великому секреті, робив спроби пером з пам’яті намалювати контур її голови, лінію її брів, її руку, її коліно.

Спілкуватися з Юлією стало непросто. Вона явно відчувала хвилі любові, на яких гойдалася її старша сестра, і вся її увага, сповнена цікавості й пристрасті, була спрямована на це раювання, хоч її впертий розум і не визнавав цього. Вона демонструвала по відношенню до Ґольдмунда перебільшену холодність і неприязнь, та у хвилини забуття дивилася на нього з захватом і хтивою цікавістю. З Лідією вона часто бувала дуже ніжною, приходила часом до неї в ліжко, з прихованою жадобою вдихала запах у місцинах кохання і плоті, пустотливо торкаючись забороненої і заповітної таємниці. Потім вона майже образливим чином знову давала зрозуміти, що знає про таємні походеньки Лідії і зневажає їх. Збудливо й обурливо мерехтіла ця красива й вередлива дитина між обома закоханими, ласувала у спраглих мріях їхньою таємністю, часом удавала наївну, а часом демонструвала небезпечну обізнаність, швидко перетворившись з дитини на диктатора. Лідія страждала від цього більше, ніж Ґольдмунд, який, окрім як за обіднім столом, рідко бачив малу. Лідія теж не могла не помітити, що Ґольдмунд був небайдужий до принад Юлії, інколи вона ловила на сестрі його схвальний, захоплений погляд. Вона не могла нічого сказати, все було так складно, так небезпечно, і особливо не можна було засмучувати чи ображати Юлію; адже щодня й щогодини таємницю їхнього кохання могло бути розкрито й покладено, можливо, жахливий кінець її тяжкому полохливому щастю.

Інколи Ґольдмунд дивувався, що досі ще не втік від усього цього. Важко було так жити, як він жив зараз: коханий, але без надії ані на дозволене і тривале