Читати книгу - "Висотка"

напевно, затоварилися кілька місяців тому.

«Бреше»,— подумав Вайлдер, крокуючи до ліфтового холу. Відімкнувши не одну квартиру, він добре знав, що мало хто зберігав бодай якісь запаси їжі. Люди просто перестали замислюватися над тим, що буде завтра.

Через п'ятдесят футів, за перевернутими сушарками, що валялися біля перукарні, світлодіодні цифри над дверима ліфта стали переміщатися зліва направо. Це останній на сьогодні громадський ліфт рухався вгору будівлею. Десь між 25-м і 30-м поверхами його зупинить вартовий — це буде кінець денного перемир'я і початок ще однієї ночі.

Вайлдер несвідомо наддав ходи. Коли кабіна пригальмувала на 9-му, випускаючи пасажира, він опинився біля дверей ліфта. Тільки-но кабіна почала рухатись, Вайлдер встиг натиснути кнопку.

У ті секунди, що залишалися до відкриття дверей, він зрозумів, що остаточно вирішив кинути Гелен і синів. У нього тепер тільки один шлях — угору. Як альпініст, що відпочиває за сто футів од вершини, він не мав вибору.

Двері ліфта відчинилися. Десь із п'ятнадцять людей дивилися на Вайлдера, вони були нерухомі, як пластмасові манекени. Тільки ноги трохи шаркнули, звільняючи місце.

Він зачекав, придушивши в собі бажання розвернутися і кинутися сходами вниз до своєї квартири. Очі пасажирів були спрямовані на Вайлдера — усіх стомила його нерішучість, і всі боялися якогось вибрику.

Коли двері почали зачинятися, Вайлдер ступив у кабіну, виставивши перед собою кінокамеру. Він знову почав сходження на висотку.

13

Бойове розфарбування

ісля двадцятихвилинної затримки, дратуючої, як гаяття часу на сонній прикордонній заставі, ліфт піднявся з 16-го на 17-й поверх. Стомлений очікуванням, Вайлдер ступив у хол, шукаючи, куди би жбурнути коробки із собачою та котячою їжею. Бухгалтери і телемагнати, що залишилися в ліфті, притиснуті плечима одне до одного, учепилися в портфелі і щоб не дивитися на попутників, що пильно вивчали графіті на стінах. Сталевий дах кабіни кудись зник (виламали і забрали з якоюсь метою?), і довга шахта йшла вгору над їхніми головами, відкритими будь-кому, кому трапиться під руку цегла.

Три пасажири, що вийшли з ліфта разом з Вайлдером, зникли серед барикад, які перегороджували тьмяно освітлений коридор. Діставшись до квартири Хіллманів, Вайлдер знайшов надійно замкнені двері. Ізсередини не долинало ніяких звуків. Спроби зламати замок не вдалися. Мабуть, Хіллмани покинули квартиру і сховалися в друзів. Раптом із глибини передпокою почулося ледве чутне дряпання. Притиснувши голову до дверей, Вайлдер розібрав, що це місіс Хіллман тихим голосом сперечається сама із собою, пересуває по підлозі щось важке.

Після довгих перестукувань і перемовин, які Вайлдеру доводилося вести, наслідуючи улесливий тон самої місіс Хіллман, він був допущений у квартиру. Громіздка барикада з меблів, кухонного обладнання, книг, одягу і навіть настільних прикрас перегороджувала передпокій, нагадуючи звичайне міське звалище в мініатюрі.

На матраці в спальні лежав Хіллман з розбитою головою, перев'язаною роздертою сорочкою, через яку сочилася на подушку кров. Коли Вайлдер увійшов, рука пораненого заворушилася, намагаючись намацати уламок балконного поруччя, що лежав із ним поруч. Хіллман став одним із перших цапів-відбувайлів: безцеремонність і незалежність перетворили його на природну мішень. Під час нальоту на верхній поверх асистента режисера вдарили по голові статуеткою — премією за кращу телепрограму. Вайлдер дотягнув його до квартири і наглядав за ним уночі.

При непрацездатному чоловікові місіс Хіллман цілком залежала від Вайлдера, і тому така залежність подобалася. Коли Вайлдер був відсутній, місіс Хіллман безперервно хвилювалася, як надтурботлива мати хвилюється за непутящого сина. А відразу після його повернення забувала, хто він такий.

Вона потягнула Вайлдера за рукав — геть від Хіллмана. Її більше турбувала барикада, ніж чоловік. Усе в квартирі, що можна було зрушити з місця, навіть дрібниці, вона додавала до завалів перед дверима, ризикуючи одного разу замуруватися навіки. Щоночі, коли Вайлдер кілька годин дрімав, згорнувшись у кріслі, він чув, як місіс Хіллман невтомно рухається навколо, додаючи до барикади випадково знайдений предмет меблів, три книжки, вінілову платівку, шкатулку для коштовностей... Одного разу Вайлдер, прокинувшись, виявив, що вона використала і його власне тіло. Часто вранці доводилося по півгодини пробиратися до дверей.

— Що це таке? — роздратовано спитав її Вайлдер.— Що ви робите з моєю рукою?

Місіс Хіллман втупилася в коробку собачої їжі — за відсутності меблів Вайлдер не знав, куди її дівати, а додавати в барикаду чомусь не хотілося.

— Я прибрала,— з гордістю сказала вона.— Ви ж цього хотіли?

— Зрозуміло...

Вайлдер хазяйським оком оглянув квартиру. Чесно кажучи, змін він не помітив.

— А це що?

Вона нетерпляче показала на коробку, грайливо тицьнувши Вайлдера під ребра, як мама, що зловила маленького сина з подарунком.

— Сюрприз?

— Облиште це,— грубо відсунув її Вайлдер, майже зваливши з ніг.

Йому подобалися такі абсурдні ритуали. У них вони виходили на такий рівень інтимності, якого він не досяг би з Гелен. І чим вище він підіймався поверхами, тим легше йому давалися такі ігри.

Крихітна жінка швидко витягла з коробки упаковку собачих бісквітів і втупилася на перегодованого бассет-хаунда на етикетці. Хіллмани обидва були худі, як опудала. Із щедрості Вайлдер простягнув їй банку котячих консервів.

— Розмочіть бісквіти в джині; я знаю, десь прихована пляшка. Це вам обом корисно.

— У нас буде собака!

У відповідь на сердитий погляд Вайлдера вона припала до нього, поклавши долоні на його груди.

— Собака! Будь ласка, Дік...

Вайлдер хотів відсунутися, але хтивий і улесливий тон жінки і дотик її пальців до його сосків збивав з пантелику. Їхні несподівані сексуальні ігри пробуджували приховану напругу в його характері. Хіллмен, із сорочкою навколо голови, ніби у кривавому тюрбані, пасивно дивився на них, на його обличчі не було ніяких фарб. Вайлдерові подумалося, що за таких травм порожня квартира, здавалося б, була повна переплетених реплік його самого та пані Хіллман. Він зробив вигляд, що заграє, із цікавості обхопивши долонями маленькі, як яблучка, сідниці місіс Хіллман, щоби подивитися, як відреагує поранений. Але Хіллман, схоже, нічого не помітив.

Вайлдер припинив гладити місіс Хіллман, коли вона почала відкрито відповідати на ласки. Не такого розвитку відносин він хотів.

— Діку, я знаю, чому ви прийшли врятувати мене...

Місіс Хіллман пішла за ним навколо барикади, усе ще тримаючи за руку.

— Ви їх покараєте?

Це теж входило в гру. «Вони», мешканці висотки нижче 17-го поверху, повинні прийти з повинною і впасти ниць — нескінченна черга біля її дверей.

— Аякже, покараю,— заспокоїв її Вайлдер.— Усе