Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

Я звернув увагу на увімкнену духовку, де явно вже пеклась партія малесеньких печив.

- Так, вирішила ще здивувати тебе чимось. Мені боляче дивитися на те, як ти їси свої пластівці. Тому це бонус буде, - вона посміхнулась, кидаючи короткий погляд на мене. І, хоч мука на її щоках намагалася б бути маскуванням, легкий рум’янець, який я помітив вчасно, розкривав таємницю її настрою.

- Нічого собі, - я дійсно здивувався. – Ви намагаєтесь бути ближчою до мене, через мій шлунок?

Я посміхнувся, сідаючи за стіл. Я все ще міг уважно спостерігати за усім процесом, який був влаштований дівчиною. Проте я навіть уявити не міг, що після моїх слів, Амелія вирішить кинути у мене муку. І це змусило мене закашлятись.

- Дуже смішно, Дем’яне, - вона закотила очі та відвернулась помішувати крем. Я вкотре вже знизив плечима, пхикаючи. – Ти краще розкажи мені, що означають твої татуювання?

- Тату мої? – перепитав я, ледве не крикнувши від здивування. – Я вже другий тиждень знайомий з вами, а вам тільки зараз це стало цікаво?

- Не було нагоди, запитати раніше, - крізь зуби сказала Лія, натягуючи посмішку. Авжеж, я одразу зрозумів, на що саме вона натякнула, тому вирішив змовчати.

Я піднявся з-за столу та підійшов до стільниці, де готувала Амелія.

- Які саме мої татуювання вас цікавлять?

- Усі, - швидко відповіла вона.

- Ого, - я знервовано почухав лоб, а потім сперся на стільницю, оглядаючи свої руки. – Це буде довго.

- Я готова слухати.

- Добре, - посміхнувся. – Загалом, як такого під сенсу у моїх татуюваннях немає. Я взагалі вважаю, що не завжди має бути певний сенс. Татуювання – це також і мистецтво. Просто малюнки на тілі, які допомагають, можливо, скласти враження на інших людей. А також більше любуватися собою.

Я покрутив руку перед собою, намагаючись відновити в пам'яті всі деталі щодо татуювань, які робив раніше. Що у мене було на думці, які мотивації керували моїм вибором того чи іншого малюнка, і чи є якась особлива історія за кожним з них. Навіть попри те, що Лія продовжувала готувати, вона раптово зупинилася, спостерігаючи за мною, як я шукав спогади в мандрівці своєю пам'яттю.

- Взагалі, перше своє тату я набив у шістнадцять, - раптом згадав я.

- Так рано? – здивовано вигукнула дівчина.

- Так, я мав доволі старий вигляд на свій вік, у мене вже була гарна щетина. Тому у майстрів навіть питань не було, стосовно мого віку. Авжеж, я набив тату потайки від мами. Тато тоді весь час пропадав на роботі, працюючи на твого батька, тому йому трохи байдуже на мої приколи, - я швидко знайшов очима невеличкий чорний малюнок, трохи вище ліктя. – Це був цей рицарський шолом. Насправді я не знаю сенсу цього малюнка. Але для мене це було, щось типу того, що я визначився з майбутньою професією. Поліцейський.

- І коли твої батьки дізнались про тату?

- Насправді, мама одразу зрозуміла, коли я випадково перепитав у неї, чи є у нас крем від сонця, чи опіків, взимку, - я похитав головою, згадуючи яким дурнем я був. – Хоч вона і відреагувала доволі нормально. Її більше цікавило, чи не викличе фарба у мене нові алергії. Проте, навіть тоді я вже вперто ставився до свого здоров’я з повагою. І авжеж, фарба була якісна.

- Ти завжди був таким душним у цьому плані? – білявка посміхнулась, трішки навіть сміючись.

- Так, Амелія Максимівна, - я натягнув посмішку. – Взагалі, на моєму тілу більше ніж двадцять, чи навіть тридцяти татуювань. І лише деякі мають свій сенс. Ці руни, чи якісь інші скандинавські надписи – вони наповнені певним таким, духом, який дає мені сили і нагадує мені про моє коріння. Адже, я схиляюсь більше до язичницької віри, аніж в сучасну релігію. Ці надписи, числа ніби коди мого життя, моєї власної історії, які я роблю сам. Я занадто багато читаю та вивчаю історію світу, тому і маю татуювання з якимись цитатами полководців старих, чи історичних пам’яток. Це моя власна галерея на моєму тілі. Так я почуваюсь більш впевнено у собі, відчуваю себе краще.

- Де тобі найболячіше було бити тату? На руках, ногах, чи живіт, груди?

- Напевно, де більше кисті. Типу лікті, ребра. Там завжди усі боляче бити. Авжеж, терпимо, але своє дає.

Якщо чесно, мені дуже цікаво було розповідати про свої татуювання. Здавалося, що Амелія справді цікавиться цим аспектом мого життя, бо вона уважно слухала і ставила окремі запитання про ті малюнки, які їй, очевидно, сподобались найбільше. Це створювало особливу атмосферу, і я відчував, що можу відкритись перед нею більше.

Зокрема, я також розповів про те, чому саме вирішив стати поліцейським, і що так сильно підштовхнуло мене захищати людей. І як мій тато висловлював своє обурення, щодо цього, схиляючись на те, що це небезпечно. Проте, як може хтось інший знати, що краще для мене? Я був впертий і вірив у свою мету, і нічийні сумніви не могли змінити моє рішення. Ніхто і ніколи не зможе переконати мене в іншому. Змінити мої віри у щось, чи загалом мій світогляд.

- А що, якщо додати трішки перцю у твої сінабони? – запитав я, спостерігаючи, які Лія закручує свою випічку.

- Ти взагалі здвинувся своїми перцями? – вона посміхнулась, дивно хмурячись.

- Але це ж цікаво. Типу, солодке та гостре разом. Щось на кшталт, пекельний солодкий? – мені дійсно, сподобалась моя ідея. Це ж цікаво!

- Ти думаєш, це гарна ідея?

Амелія зупинилась, задумуючись піднявши голову догори. Схоже, вона також загорілась ідеєю, і зараз вигадує новий рецепт майбутнього витвору.

- Ну, я власне, спробував би таке. Не знаю, чи така ідея ще десь є, але я думаю, більшість захотіли б скуштувати щось такого плану.

- Взагалі, є шоколад з перцем, але випічка? – вона посміхнулась, а потім погоджуючись кивнула. – Я зроблю одну партію сінабонів з гострим шоколадом. Це буде щось новеньке для мене.

- Я радий, що надихнув вас на це, - я також посміхнувся, зустрічаюсь з милим поглядом білявки. І, схоже, її щоки були такі ж червоні, як перець чилі.