Читати книгу - "Учень Відьмака"

Еліс заманила мене в пастку. Вони добре все спланували. Ліззі з Бивнем, мабуть, сховалися в яру, поки я спускався пагорбом до перелазу.

Мені так страшно стало, як ніколи в житті. Я ж убив Матінку Малкін, а вона — Ліззіна бабка. Що вони мені за це зроблять?

***

Десь за годину мене жбурнули на землю — і то з такою силою, що аж вибило мені дух.

Щойно я віддихався, потягнув мішка з голови, але мене тут-таки двічі гепнули в спину — так сильно гепнули, що я аж завмер. Я би що завгодно зробив, тільки б мене так більше не били, тож я лежав тихо й ледве смів дихати, поки гострий біль потрохи відпускав і переходив у ниючий.

Тоді мене зв’язали мотузкою, прямо поверх мішка на голові — обмотали і руки, і шию, затягнувши всюди міцні вузли. Тоді Ліззі нарешті заговорила до мене, і від її слів мене мороз до кісток продер:

— Усе, не втече. Починай копати.

Вона, мабуть, схилилася наді мною, бо навіть через мішковину я відчув сморід її подиху — як із пащі собаки або кота.

— Ну, хлопче, — сказала вона. — Як тобі — знати, що більше ніколи не побачиш сонячного світла?

Десь збоку застукотіли лопатою, почали рити землю, і я задрижав від страху. Згадалося, як Відьмак розказував про жінку шахтаря і, найстрашніше, як вона лежала паралізована, не могла навіть скрикнути, поки чоловік рив для неї могилу. Тепер це відбувалося зі мною. Мене збиралися поховати живцем, і я б усе зробив, щоб тільки знову побачити сонце, бодай на одну мить.

Коли мотузку розрізали та стягнули мені торбу з голови, я спочатку відчув полегшення. Сонце вже сіло, але я задер голову й побачив серпик старого місяця в зоряному небі, прямо понад деревами. Вітер віяв мені в обличчя, і ще ніколи мені не було від цього так радісно. Але полегшення моє протривало не більше за мить, бо мене мучила думка: що ж вони для мене замислили? Я не міг вигадати нічого гірше, ніж поховати заживо, а от Кістлява Ліззі, мабуть, могла.

Чесно кажучи, коли я вперше побачив Бивня впритул, він виявився не таким вже й страхітливим. Тієї ночі, коли він гнався за мною до Відьмакового дому, то здався мені страшнішим. Він був молодший за Відьмака, але обличчя мав зморшкувате, обвітрене, закрите сивими пасмами масного, розхристаного волосся. Здоровенні зуби стирчали йому з рота, який він через них не міг по-людськи закрити. Жовті велетенські нижні ікла аж загиналися вгору обабіч від носа, мов кабанячі бивні. Він і сам був велетень, кремезний і волохатий, із сильними, жилавими руками. Мене й так цим хватом мало не покалічило, але я знав: сили йому би вистачило стиснути мене набагато гірше — так, щоб вийшов останній дух і ребра порепалися.

На поясі в Бивня висів великий кривий ніж із гострим на вигляд лезом. Але найгірше — у нього були абсолютно порожні очі. Ніби всередині, у голові, немає живої людини — лише оболонка, слухняна до слів Ліззі, без жодної власної думки. Я знав: він виконає будь-який жахливий її наказ без сумніву чи питання.

Сама ж Кістлява Ліззі аж ніяк не була сухоребра. З Відьмакових книжок я розумів — її так називають радше тому, що її магія — некромантська, на кістках мертвих. Зі смердючого подиху я вже знав, що вона відьма, але з вигляду ніколи би не подумав. Вона зовсім не скидалася на Матінку Малкін — зіщулену віком і більше подібну до мертвих, ніж до живих. Ні, Кістлява Ліззі була старшою копією Еліс: років десь так до тридцяти п’яти, із гарними карими очима та чорним волоссям, як у племінниці. Зодягнена була в чорну сукню, підв’язану на тонкій талії вузьким шкіряним пояском, на плечах мала зелену шаль. Усім вони з Еліс були подібні — крім як губами. І не у формі справа, а як вона їх кривила та шкірилася. Ще одне: Ліззі уникала дивитися мені в очі.

Еліс була не така. Мала гарні уста, що легко складалися в усміх. Але я збагнув: зрештою ці відмінності зникнуть, і вона стане точнісінько як Кістлява Ліззі.

Еліс обдурила мене. Це через неї я опинився тут замість вечеряти у Відмаковому домі.

Кістлява Ліззі кивнула, і Бивень смикнув мене на ноги, зав’язав мені руки за спиною. Тоді схопив мене за плече та поволік за дерева. Спочатку я розгледів насип із темного ґрунту, тоді темну яму побіля нього і відчув сирий, глинистий запах свіжої землі. Пахло водночас життям і смертю, ніби на поверхню винесли те, що мало лишатися глибоко внизу.

Яма була трохи більша за сім футів завглибшки, але, на відміну від тієї, де Відьмак тримав Матінку Малкін, не мала чіткої форми — звичайна глибока яма з крутими стінками. Я тоді ще подумав, що натренувався вже рити значно кращі.

Місяць саме вийшов з-за хмари та освітив ще дещо, але краще б я не бачив. За три кроки від мене, з лівого боку від ями, рихлий прямокутний горбочок. Наче свіжа могила.

Бивень не дав мені часу на острах — він потягнув мене до краю ями, схопив за карк та силою закинув мені голову. Краєм ока я помітив збоку обличчя Кістлявої Ліззі — вона запхала мені до рота щось тверде та холодне, і в горло мені полилося щось гірке. Огидна рідина затопила мені горло, потекла з кутика рота і навіть носом, коли я, захлинаючись, пирхав та відпльовувався. Але Кістлява Ліззі сильно затиснула мені носа, і мені довелося ковтнути, щоб не задихнутися.

Тоді Бивень відпустив мою голову та схопив натомість за ліву руку. Тепер я розгледів, що саме мені запихали в рота — Кістлява Ліззі похитала мені перед очима пляшечкою з темного скла. Ліззі перевернула її довгим вузьким горлечком донизу, і на землю впало кілька останніх крапель. Решта вже була в моєму шлунку.

Чим вона мене напоїла? Отрутою?

— Щоб ти не стулив очей, хлопче, — вищирилася до мене вона. — Ми ж не хочемо, щоб ти задрімав? Або раптом щось пропустив.

Без жодного попередження Бивень грубо