Читати книгу - "Аналітична історія України"

Тяжкими були три дні – 12–14.01.1950, коли, як доповідає листівка ОУН:

… зігнали людей до одного приміщення, розбираючи донага, по кільканадцять виводили на двір та клали на сніг, придержуючи зверху ногами. Подержавши так деякий час, виводили до теплої кімнати, де били їх і виводили інших.

До цих же днів відносяться тяжкі побиття тих, хто відмовлявся подавати вступні заяви до «колхоза». Били не жаліючи, за російським звичаєм – усі одного, до крові, до втрати притомності; ламали, часом, руки й ребра.

У міжчасі прибули підкріплення, бо 200, хоч і озброєних по зуби бандитів, – все було мало. Військовий «гарнізон» мирного села Мужиловичі збільшено вже десь до 700 бандитів. Бо, як повідомляє листівка:

В днях 17, 18, 22, 30 січня коло 700 більшовиків, озброєні в автомати, кулемети і протитанкову зброю, перевели чотири стислі облави, підчас яких розбивали речі, стодоли, кіпці з бараболею та в неймовірний спосіб знущалися над селянами. В час облави дівчина Дусик Софія, літ 27, яка скривалася перед більшовиками, щоб не попасти живою, скочила в криницю.

Потім, 5.03.1950 до Сибіру було відправлено ще 40 українських родин, у повному складі. Хоча… внаслідок всієї цієї совєцько-бандитської колотнечі вдалося, поки, вибити з людей всього кілька заяв.

Однак, попри це, районна ґазетка зайд – «Вільне життя» (помилуйтеся на саму назву – це оте, з поламанням ребер та з покладанням голяка на сніг!) орґан «Яворовского райкома КП(б)У», ще 5.02 надрукувала статтю «Село Мужиловичі стало селом суцільної колективізації», роботи якогось там Буквіна.

Тут теж варто буде надати слова представникові другої сторони, прибічникові «свєтлого будущєго»:

На допомогу біднякам і середнякам прийшов сільський актив, прийшли комуністи й комсомольці з району, які розгорнули в селі роз’яснювальну роботу, довели до свідомості хліборобів, що єдино вірний шлях селянина – це колгоспний шлях… Селяни масою приходили з заявами.

А тепер, коли всі крапки над «і» виставлені, розважимо дещо юридичний бік справи: на підставі яких законів діяли «комуністи і комсомольці», підтримувані 700 озброєними по зуби вояками («автомати, кулемети і протитанкова зброя»)? Задамося питанням: а, чи існував у цій державі якийсь закон, що зобов‘язував би селянина вступати до «колхоза»? Та передбачав би за відмову від цього відповідні покарання? У вигляді, скажімо, – побиття до непритомності (з поламанням ребра)? або депортації до Сибіру?

Підозрюю, що «господа товаріщі» мені такого закону – не покажуть. З самої простої причини, що такого закону ніколи не було і немає. А тоді й виходить, що усі ці «разъяснєнія», як побиття до непритомності або вигнання голими на мороз (де «придержують ногами»), чи адміністративні заслання, – є кримінальним свавіллям, яке підлягає відповідному суворому покаранню; згідно законів же країни.

Напрошується порівняння. Червоний тоталітаризм не одного разу хизувався тим, що врятував світ від гітлерізму. Добре, приймемо виклик. Придивимося – хто був хто? Коли у Третьому райху відправляли до концтабору антифашиста або звичайного жида, то це – вибачайте, робилося за законом. В першому випадку – за законом про охорону держави, у другому за расовими законами. Які достеменно й виконувалися. Та й судили в Нюрнберзі юстицію Німечини, – не за якісь беззаконня, в жодному разі. Судили – за нелюдські закони.

Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка – по суті справи, й не може вважатися державою.

Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж – за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі – бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?

А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій (або нормативних актів), які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.

Доповнення 3

Хто був хто?

Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше – виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін». А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів – налагодити мирне життя в країні?

Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?

Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.

Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І. Гонти та М. Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі – польські пани – понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т. Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх «Гайдамаках». Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Генрика Сєнкєвіча (1848–1916) – «Огнєм і мєчєм». Характерно, що сучасна «Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове», Варшава, 1982, – про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, – пригадайте хоча би отого невігласа В. Бєлінского, з його «Малороссієй» та її «полудікім битом». Не дивно, бо російське, то – переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.

Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові – чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна