Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

«Краще б мені не надто його плюндрувати», — похмуро подумав командир, висмикуючи в одного з паршендійців ножа. Той був майстерно викуваний і прикрашений, а лезо вкривали рядки незнайомих Каладінові ґліфів. Він заходився підрізати ним дивний панцир, що виріс на грудях небіжчика.

Син хірурга швидко з’ясував, що фізіологія паршенді істотно відрізняється від людської. Нагрудник по всій площині кріпився до шкіри невеличкими синюватими зв’язками. Каладін продовжував працювати. Крові було небагато: частина витекла ще раніше, а сам труп лежав у калюжі з решти. Ніж у його руці поступався ланцету, але із завданням загалом справлявся. Тож доки Сил привела Лопена, він встиг відділити нагрудник і взявся до панцирного шолома. Зняти його було важче: той подекуди поприростав до черепа, і Каладіну доводилося пиляти його зубчастою частиною леза.

— Ого, харизматику, — сказав гердазієць, підійшовши з мішком за плечима. — Вони в тебе вже геть у немилості, чи не так?

Каладін підвівся й витер руки об спідницю паршендійця.

— Ти знайшов, що я просив?

— Звичайно, — відповів Лопен і, опустивши лантух, заходився порпатися в ньому.

Він витяг звідти шкіряний, із металевими пластинами жилет і такий же шолом — амуніцію списника. Потому видобув кілька тонких шкіряних ремінців і середніх розмірів щит піхотинця. Далі настала черга колекції темно-червоних кісток — паршендійських. А на самому дні мішка лежала мотузка — та сама, яку він купив і скинув у прірву, а тоді заховав унизу.

— Ти ж при своєму розумі, правда? — запитав Лопен, витріщаючись на кістки. — Бо якщо раптом ні, то в мене є родич, який готує трунок для тих, у кого з головою проблеми — і все як рукою знімає, можеш повірити на слово.

— Якби я був не при своєму розумі, — відказав Каладін, підходячи до калюжі стоячої води, щоб відмити панцирний шолом, — то чого б мені зізнаватися в цьому?

— Не знаю, — мовив той, відсахнувшись. — А навіщо приховувати? Гадаю, псих ти чи ні, не так і важливо.

— І ти пішов би за психом у бій?

— Звісно, — промовив Лопен. — Бо якщо ти й псих, то все ж не з буйних, і цим імпонуєш мені. Не з тих навіжених, які перерізують сплячим горлянки, — він усміхнувся. — А крім того, всі ми й так день при дні йдемо за придурками. Узяти хоча б світлооких.

Каладін фиркнув від сміху.

— То для чого це все?

Той не відповів. А натомість приклав нагрудник до шкіряного жилета та прив’язав його спереду, скориставшись кількома з принесених ремінців. Тоді зробив те саме з головним убором списника й панцирним шоломом паршендійця, хоча зрештою йому довелося ножем пропиляти в ньому жолобки, щоби той не спадав.

Покінчивши з цим, Каладін пустив решту ремінців на те, щоб позв’язувати кості докупи й примоцувати їх до лицьової сторони круглого дерев’яного щита. Кістки загримотіли, коли той підняв його, однак він вирішив, що як нема кращого, то й це буде гаразд.

Командир узяв щит, шолом і нагрудник та заховав це все в Лопенів мішок. Воно туди заледве влізло.

— Порядок, — сказав він, підводячись. — Сил, веди нас до Вузької розколини.

Команда витратила певний час на рекогносцировку, шукаючи найзручніше місце для того, щоб пускати стріли в днища стаціонарних мостів. Один із них був зовсім близько від табору Садеаса — тож вони часто перетинали його по дорозі на вилазку — і пролягав над особливо мілким проваллям. Лише футів сорок завглибшки, на відміну від стандартної сотні, а то й із хвостиком.

Спрен кивнула й спурхнула пріч, ведучи їх туди. Каладін і Лопен подалися за нею. Тефт отримав наказ привести обслугу назад і зустрітися з командиром біля драбини, але в них із гердазійцем ще лишався чималий запас часу. Дорогою він краєм вуха слухав розповідь однорукого про його численну рідню.

Що більше Каладін розмірковував про свій план, то зухвалішим він йому здавався. Напевно, Лопен мав рацію, поцікавившись, чи всі в нього вдома. Але він уже пробував діяти раціонально, та й обережність виявляти намагався. Усе це не спрацювало, тож тепер часу на логіку чи обачність просто не залишалося. Гашал вочевидь поставила собі за мету домогтися винищення Четвертого мосту.

Тому коли хитрі й зважені плани давали збій, надходила черга чогось відчайдушно сміливого.

Лопен раптом змовк. Каладін глянув на нього. Гердазієць застиг на місці та зблід. Що то за…

Шкряботіння. Командир і собі завмер, відчуваючи напад паніки. В одному з бічних проходів луною розлігся низький скреготливий звук. Каладін повільно повернувся в той бік — саме вчасно, щоб краєм ока помітити, як щось величезне — ні, гігантське — пробираєтья дальнім проваллям. Просто невиразні тіні в тьмяному світлі та дряпання хітинових кінцівок об камінь. Він облився холодним потом, затамувавши подих, але тварюка подалася в іншому напрямку.

Шкряботіння все слабшало й зрештою стихло. Та вони з гердазійцем ще довго стояли, боячись ворухнутися, після того як змовкли останні відзвуки.

Першим порушив тишу Лопен:

— То що, харизматику, видно, не всіх тутешніх демонів перебили?

— Угу, — тільки й сказав Каладін і з переляку підскочив, забачивши Сил, котра летіла назад з’ясувати, куди ті поділися. При цьому він мимовільно хапнув Буресвітла, і коли спрен присіла в повітрі, то виявила, що той сором’язливо світиться.

— Що тут відбувається? — зажадала відповіді вона, беручи руки в боки.

— Прірводемон, — з вичерпною ясністю пояснив Каладін.

— Справді? — у її голосі чулося збудження. — Треба кинутись йому навздогін!

— Треба… що?..

— Ну, звісно ж, — не вгавала вона. — Б’юсь об заклад, що ти здолав би його!

— Сил…

Її очі весело заблищали. Як виявилось, спрен так пожартувала.

— Ворушіться, — і пурхнула геть.

Тепер вони з Лопеном намагалися ступати тихше. Зрештою Сил опустилася на стінку провалля, ніби в насмішку над Каладіном стоячи якраз там, де той і сам намагався зійти нею.

Він глянув угору, де в сорока футах над його головою виднілася тінь дерев’яного мосту. Це була наймілкіша розколина, яку лишень вдалося знайти — що далі на схід, тим вони глибшали й глибшали. І Каладін усе більше й більше переконувався, що втекти в тому напрямку неможливо: