Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Він обмірковував наступний хід.

— Що таке? — запитала Сил, по повітрі підступаючи до нього.

— Якщо я залишу мотузку тут висіти, хтось може помітити її, проходячи мостом.

— То обріж її.

Той глянув на спрена, звівши брову.

— Ти щось чула про сук, на якому сидиш?

— Нічого з тобою не трапиться.

— Тут сорок футів до землі! Я собі всі кістки переламаю.

— Ні, — заперечила спрен. — У мене хороше передчуття, Каладіне. З тобою все буде гаразд. Довірся мені.

— Довіритися тобі? Сил, ти ж сама визнаєш, що твоя пам’ять пошкоджена!

— Минулого тижня ти образив мене, — сказала та, схрещуючи рученята. — І відтоді завинив мені вибачення.

— Тож я повинен попросити його, перерізавши мотузку й гепнувшись із сорокафутової висоти?

— Ні, довірившись мені. Я ж кажу: у мене хороше передчуття.

Каладін зітхнув і знову глянув униз. У ньому закінчувалось останнє Буресвітло. Як іще він міг учинити? Залишити мотузку висіти означало б утнути дурницю. А чи не можна було перев’язати її якимось хитрим вузлом — таким, щоби сам розв’язався, коли посмикати знизу?

Але якщо такі вузли й існували, він все одно не вмів їх зав’язувати. Каладін зціпив зуби. А тоді, щойно останні з прикріплених ним камінців повідставали та з гуркотом осипалися долі, він глибоко вдихнув і витяг трофейного паршендійського ножа, яким недавно розжився. І, не залишаючи собі часу на вагання, швидким порухом перерізав мотузку.

І стрімко повалився додолу, в одній руці все ще стискаючи кінець мотузки. Настил зметнувся вгору, наче піднімаючись, і Каладін у паніці тієї ж миті інстинктивно спрямував погляд додолу. Те, що він там побачив, було аж ніяк не привабливим. Радше навпаки — страхітливим. Жахаючим. Він загине! Він…

«Усе гаразд».

Хвилювання вщухло за один удар серця. Він немов звідкись знав, що робити. Прокрутивши сальто, Каладін випустив мотузку й вдарився об землю обома ступнями водночас. Він приземлився у положенні напівприсівши, спершись однією рукою об камінь. Тілом прокотилася хвиля холоду. Залишку Буресвітла стало на один потужний вихлип, що вирвався назовні кільцем люмінесцентного диму, яке врізалося в землю, перш ніж розвіятися й зникнути.

Він звівся на рівні ноги. Приголомшений Лопен роззявив рота. Ступні нили від удару, та все ж здавалося, що Каладін зіскочив з чотирьох-чи п’ятифутової висоти.

— Ну ти даєш, харизматику! Мов десять перекотів грому у вишині! — вигукнув однорукий. — Це було щось неймовірне!

— Дякую, — відповів Каладін. Він схопився рукою за голову й глянув спочатку на камені, розкидані біля підніжжя схилу, а тоді на лантух з обладунками, надійно прив’язаний угорі.

— А що я казала! — промовила Сил, опускаючись йому на плече. У її голосі чувся тріумф.

— Лопене, — запитав командир, — як гадаєш, зможеш дістати той мішок із латами під час найближчої вилазки?

— Звісно, — відповів той. — Ніхто нічого не помітить. На гердазійчиків солдати нуль уваги, мостонавідники для них — дрібні в очах, ну а калік вони й узагалі впритул не бачать. Тож я для них настільки невидимий, що хоч крізь стіни проходь.

Каладін кивнув.

— Отже, знімеш його. Заховаєш. І віддаси мені перед завершальним штурмом.

— Начальству не сподобається, що ти атакуватимеш паршенді в латах, харизматику, — зауважив Лопен. — Боюся, ця твоя задумка не так уже й відрізняється від попередніх.

— Побачимо, — сказав командир. — Просто виконуй наказ.

60

Неможливе

«Смерть — це моє життя, сила стає моєю слабкістю, мандрівку завершено». — Дата отримання зразка: бетабанес, 1173, за 95 секунд до смерті. Досліджувалася маловідома вчена. Запис зроблений з чужих слів і вважається сумнівним.

— От через що, батьку, — сказав Адолін, — ти ніяк не можеш зректися трону на мою користь, що б ми не виявили стосовно твоїх видінь.

— Справді? — запитав Далінар, потайки всміхаючись.

— Так.

— Гаразд, ти переконав мене.

Адолін завмер посеред коридору. Вони якраз прямували до покоїв Далінара. Той обернувся й глянув на старшого сина.

— Та невже? — не повірив власним вухам княжич. — Тобто я дійсно здолав тебе в цій суперечці?

— Так, — відповів Далінар. — Твої аргументи мене переконали, — він не став уточнювати, що вирішив усе самостійно. — Хай там що, а я залишуся. Зараз мені ніяк не можна дезертирувати.

Адолін широко всміхнувся.

— Але, — поспішив додати князь, здіймаючи палець, — за однієї умови. Я продиктую розпорядження — нотаріально засвідчене найвисокопоставленішими з моїх писарок і затверджене самим королем, — яке даватиме тобі право позбавити мене влади, якщо через психічну неврівноваженість я стану недієздатний. Решті таборів не обов’язково знати про нього, проте мені не можна ризикувати: а раптом я зовсім збожеволію і від того, навпаки, зубами триматимуся за престол?

— Гаразд, — відказав Адолін, підходячи до Далінара. Крім них, у коридорі нікого не було. — На таку умову я можу пристати. І добре, що Садеас про це не дізнається. Бо я й досі йому не довіряю.

— Я не прошу довіряти йому, — мовив батько, розчиняючи двері до своїх апартаментів. — Тобі всього лише варто повірити, що він здатен змінюватися. Садеас колись був мені другом і, гадаю, може стати ним знову.

Прохолодний камінь Душезаклятих покоїв, здавалось, усотав простиглість весняної погоди. Вона все ніяк не хотіла переходити в літню, але й на зимову принаймні не перетворювалась. Елтебар обіцяв, що такого не трапиться, але, зрештою, прогнози цього буревартівника завжди містили численні обмовки й застереження. Воля Всемогутнього залишалась несповідима, і знакам не завжди можна було довіряти.

Тепер князь змирився з існуванням буревартівників, хоча раніше, коли ті вперше зажили популярності, категорично відмовлявся від їхньої допомоги. Жоден смертний не повинен ані намагатися зазирнути в майбутнє, ані заявляти на нього свої права, оскільки воно — лише в руках Всемогутнього. А ще Далінар сумнівався, що під час своїх досліджень буревартівники обходилися без читання. Ті клялися-божилися, що й у думках такого не мали, але ж він на власні очі бачив їхні книги, списані ґліфами. Ґліфи. Їх не мали використовувати таким чином, бо вони були радше малюнками. І той, хто й зроду не бачив