Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

бундючно, в червоній, оздобленій золотом шапці, буджанівський полковник. Дебелий був полковник, за всіх вищий і товщий, і широкий дорогий каптан насилу сходився на ньому. По другий бік, майже біля бокової брами, стояв інший полковник, невеличкий чоловік, весь висхлий; але маленькі пильні очі його жваво дивилися з-під густо зарослих брів, і повертався він швидко на всі боки, показуючи рвучко тонкою, сухою рукою своєю та віддаючи накази; видно було, що, незважаючи на мале тіло своє, він добре знав воєнну науку. Недалеко від нього стояв хорунжий, високий-високий з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому краски на лиці: любив пан міцні меди й добрий бенкет. І багато було видно за ними всякої шляхти, що озброїлася, хто на свої червінці, хто на королівську казну, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в дідівських замках. Чимало було й усяких сенаторських нахлібників, яких брали з собою сенатори[93] на обіди для почту і які крали зі стола та з буфетів срібні кубки і після сьогоднішньої честі другого дня сідали на козли правити кіньми в якого-небудь пана. Всяких було там. Іншим разом і випити не було на що, а на війну все причепурилося.

Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було в них ні на кому золота. Тільки хіба де-не-де блищало воно на шабельних руків’ях та рушничних оправах. Не любили козаки пишно вбиратися на битвах; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли червоноверхі смушеві шапки їх.

Два козаки виїхали наперед із запорозьких рядів: один ще зовсім молодий, другий старший, обидва гострі на слово, у ділі теж непогані козаки: Охрім Наш та Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно крутився на Січі, був під Андріанополем[94] та багато натерпівся на віку своїм: горів у вогні й прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою й вигорілими вусами. Та погладшав знову Попович, пустив за вухо оселедець, виростив вуса густі й чорні, як смола, і мастак був на дошкульне слово Попович.

— А, красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?

— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник, — усіх пов’яжу! Віддавайте, холопи, рушниці й коней. Бачили, як пов’язав я ваших? Виведіть їм за вал запорожців!

І вивели на вал поскручуваних мотузками запорожців. Попереду їх був курінний отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, — так, як схопили його п’яного. Понурив у землю голову отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками і того, що потрапив у полон, як собака, сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.

— Не журися, Хліб! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.

— Не журися, друзяко! — обізвався курінний отаман Бородатий. — В тому нема провини твоєї, що схопили тебе голого! Біда може бути з кожною людиною; але сором їм, що виставили тебе на наругу, не прикривши пристойно наготи твоєї.

— Ви, як видно, на сонних людей хоробре військо! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.

— Ось заждіть, пообрізуємо ми вам чуби! — кричали їм зверху.

— А хотів би я побачити, як вони нам пообрізують чуби! — казав Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившись на своїх, додав. — А що ж? Може, ляхи й правду кажуть. Як виведе їх он той, пузатий, усім їм буде добрий захисток.

— Чого ж ти думаєш, що буде їм добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович, певно, вже мав щось сказати.

— А того, що позад нього сховається усе військо, і вже, дідька лисого, з-за його пуза дістанеш котрого-небудь списом!

Усі засміялись козаки. І довго багато хто з них похитував головою, кажучи: «Ну, вже Попович! Вже коли йому закрутить слово, то тільки ну…» Та вже й не сказали козаки, що таке «ну».

— Відступайте, відступайте мерщій від мурів! — закричав кошовий. Бо ляхи, здавалося, не витримали дошкульного слова, і полковник махнув рукою.

Ледве тільки оступилися козаки, як гримнули з валу картеччю. На валу заметушились, показався сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилась, і виступило військо. Попереду виїхали рівним кінним строєм розшиті гусари, за ними кольчужники, потім латники зі списами, потім усі в мідних шапках, потім їхали окремо кращі шляхтичі, кожен одягнений по-своєму. Не хотіли горді шляхтичі змішатися в рядах з іншими, і в котрого не було команди, той їхав один зі своїми слугами. Потім знову ряди, і за ними виїхав хорунжий; за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а позад усього вже війська виїхав останнім низенький полковник.

— Не давати їм, не давати їм шикуватися та ставати в лави! — гукав кошовий. — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте інші брами! Титарівський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Натискуйте на тил, Кукубенко, Паливода! Мішайте, мішайте і різніть їх!

І вдарили з усіх боків козаки, збили й змішали їх, і самі змішалися. Не дали навіть і стрільби почати; пішло діло на мечі та на списи. Всі збилися в купу, і кожному випала нагода показати себе. Демид Попович заколов трьох простих і двох кращих шляхтичів збив з коней, кажучи: «От добрі коні! Таких коней я давно хотів дістати!» І вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам, що стояли, перейняти їх. Потім знов пробився в купу, напав знову на збитих з коней шляхтичів, одного вбив, а другому накинув аркан на шию, прив’язав до сідла й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з дорогим руків’ям і відв’язавши від пояса цілий гаман з червінцями. Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився теж з одним з хоробріших у польському війську, і довго бились вони. Зійшлися вже в рукопашний. Подужав був уже