Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Але, як і попереднього разу, масштабні арешти не змогли зламати організаційної структури ОУН(б), оскільки про її розмах і рівень проникнення в суспільство НКВС не мало повної інформації. Хоча репресії осені 1940 р., безперечно, дуже серйозно нашкодили керівництву ОУН(б) в Україні. Було захоплено 107 провідників різного рівня, зокрема трьох членів Крайової екзекутиви. Революційний провід у світлі останніх подій віддав наказ посилити конспірацію, відсторонити від роботи й організаційних зв’язків усіх, хто перебував у «полі зору НКВС», усіх нелегалів перекинути до Генерального губернаторства, а роботу здійснювати лише силами легалізованих членів організації, дотримуючись абсолютної конспірації.

В останні дні жовтня 1940 р. провідні оунівці, зібравшись на конспіративній квартирі у Львові, реанімували Крайову екзекутиву, яку очолив Д. Мирон. До її складу увійшли К. Цмоц — заступник провідника, О. Луцький — керівник Станіславської обласної організації ОУН(б), І. Климів — лідер ОУН(б) на Волині, Ю. Гуляк — провідник Тернопільської обласної організації ОУН(б). Структура організації вкотре почала відновлюватися. Однак і цього разу процес відбудови підпільної мережі тривав недовго. Наприкінці грудня 1940 р. чекісти, бажаючи використати зиму й незавершеність реорганізації, розпочали операцію «з остаточної ліквідації оунівського підпілля». Найдошкульніші удари спецслужб були спрямовані проти Львівської, Станіславської, Дрогобицької обласних і Володимир-Волинської окружної організацій. Лише протягом двох діб, 21—22 грудня 1940 р., каральні органи арештували 996 бандерівців (у Львівській області — 520 осіб, у Станіславській — 235, у Тернопільській — 133, на Волині — 108).

Навесні 1941 р. із території Генерального губернаторства в Україну знову перекидали добре вишколені провідні кадри ОУН(б) для підготовки повстання. За перші чотири місяці 1941 р. активність націоналістичного підпілля різко зросла. Нелегали здійснили 65 убивств і замахів на представників радянського адміністративного апарату та керівників НКВС, розповсюдили сотні найменувань листівок, посилили саботаж. Підвищилася активність референтури та відділів розвідки: у кожному районі працювало від 5 до 20 оунівських розвідників, які збирали й передавали районному керівництву інформацію про частини Червоної армії, внутрішніх військ НКВС, їхнє озброєння, дислокацію, командний та рядовий склад, місця мешкання сімей командирів, воєнні об’єкти, можливості диверсії на них тощо. На той час також припадає посилення контррозвідувальної діяльності оунівської служби безпеки (СБ), яка викривала агентуру НКВС, а також здійснювала чистку в лавах організації. До травня 1941 р.,підпільна мережа ОУН(б) була повністю відновлена. Вона складалася зі станиць (первісних ланок у населених пунктах), районів (співпадали з адміністративними районами), надрайонів (охоплювали 3—5 районів), обласних проводів і Крайової екзекутиви. Усіх оунівців було приведено до присяги на вірність Україні та організації.

Після проведення в березні-квітні 1941 р. у Кракові Другого великого збору ОУН(б) і розробки відповідних інструкцій для підпілля, дії оунівських груп в УРСР стали ще більш наполегливими та цілеспрямованими. Протягом квітня 1941 р. від рук націоналістів загинуло 38 більшовицьких функціонерів, було здійснено десятки диверсій на транспорті, промислових і сільськогосподарських об’єктах.

Ситуація була настільки напруженою, що нарком держбезпеки УРСР П. Мешик у доповідній записці М. Хрущову від 15 квітня 1941 р. називав ОУН «серйозною силою», яка була добре озброєна й поповнювала свої склади. Наголошуючи на непоодиноких убивствах радянського партактиву, яку здійснювали оунівці, П. Мешик просив дозволу на виселення з краю сімей оунівців, куркулів, репресованих. М. Хрущов «благословив» переселенську акцію. З кінця травня 1941 р. війська НКВС СРСР провели операцію «із захоплення сімей нелегалів для їх переселення у віддалені райони Радянського Союзу».

Зрештою протягом березня-червня 1941 р., радянські спецслужби зуміли ліквідувати 38 оунівських повстансько-диверсійних груп, у яких налічувалося 273 учасники. Однак це була лише верхівка айсберга. ОУН(б) зуміла вистояти в боротьбі з НКВС. На момент початку німецько-радянської війни вона була доволі масовою й розгалуженою підпільною структурою, налічуючи 20 000 членів (без урахування активних прихильників), об’єднаних у 3300 низових організацій (станиць). 2190 станиць припадало на Галичину, 950 — на Волинь, 160 — на Буковину, Бессарабію й Наддніпрянську Україну. З початком бойових дій на Східному фронті ОУН вдалася до масштабної реалізації плану антирадянського повстання.

Повстання літа 1941 р. очолив тодішній крайовий провідник ОУН І. Климів (Легенда). Оунівці-нелегали перед початком війни здебільшого гуртувались у різних за величиною підпільних таборах, розташованих у важкодоступній місцевості. Частина членів організації, які працювали в радянських органах влади, на підприємствах і в установах, отримували індивідуальні завдання, пов’язані із саботажем, поширенням паніки й антирадянською агітацією.

Збройні виступи повстанських груп (згідно із задумом керівництва ОУН) починалися біля західного кордону й хвилею відкочувалися на схід, ідучи перед німецько-радянським фронтом. Така тактика дозволяла повсталим завдавати найболючіших ударів у безпосередньому тилу Червоної армії, що було важливим з огляду на співвідношення сил, а також сприяла збереженню неушкодженості власних загонів, які через кілька днів опинялися з німецького боку фронту.

Приблизно від 7—8 липня 1941 р. простежується чітка тенденція до зміни характеру повстансько-партизанського руху. Якщо в перші два тижні війни він здебільшого мав наступальний характер, то на межі другого й третього тижнів партизанські загони поступово перетворилися на самооборонну структуру, яка займалася охороною населених пунктів від залишків Червоної армії та численних ватаг дезертирів.

Повстання літа 1941 р. не набуло критичного розмаху у зв’язку зі швидким відступом Червоної армії з території Західної України. Однак воно продемонструвало потужність і силу націоналістичного руху, рішучість оунівців у боротьбі за досягнення кінцевої мети — створення української держави. Повстанці одразу ж після проходження фронту зуміли встановити українську владу в 187 з 200 районів західноукраїнських областей, у 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові та Луцьку. Унаслідок повстання в перші тижні війни оунівцям вдалося опанувати п’яту частину території тодішньої УРСР, організувавши на ній органи українського самоврядування. У боях із радянськими військами, які відступали, оунівці захопили 15 000 гвинтівок і 7000 кулеметів, десятки тисяч гранат і сотні тисяч набоїв. На полях битв вояки ОУН зібрали ще десятки тисяч одиниць зброї й сотні тисяч набоїв. Цей арсенал уже через півтора року було використано для створення перших з’єднань Української повстанської армії.

Акт 30 червня 1941 р. — спроба відновлення української державності

(І. Патриляк)

Намір виголосити у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, зародився в часи проведення Краківського великого збору ОУН(б) у березні-квітні 1941 р. Наявність