Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

— Годі вам, Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне, не піддатися паніці.

Мій проникливий тон подіяв. Омар знову заходився шепотіти молитви впереміш з іменами своїх дітей.

Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув у салоні освітлення. Термометр застиг на плюс сорока восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук, що утворювався від зіткнення міріад піщинок з машиною. Під. ті звуки ми й поснули.

…А вранці стихія розігралася з новою силою. Сонце так само ледь вгадувалося в рудому вирі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити ьоди, то з жахом відзначили, що діжка стала надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з баньки, а з пластикової стопки, яку я видобув з аптечки… Термометр тим часом вже показував плюс п’ятдесят два. Учора було значно більше. Про причину цього я навіть не здогадувався. Адже за вікном коїлося щось незбагненне.

Товариш мій благав аллаха про допомогу, мені ж на пам’ять наверталися спогади дитинства.

Моя, десятилітнього хлопця, рука мочає пензля у воду, потім у кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка навпроти за столом перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. — “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. — “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька й кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не дати замулитися в моїй душі тому джерельцю, з якого людина черпає добро для інших…

А воля мене не кидала. Вона ніби перевела організм у інший режим роботи. Хоча із свідомістю коїлося щось незрозуміле: картини минулого й теперішнього перемішались, і я марно намагався розплутати цей клубок.

— О, аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.

Він задихався від жари й нестачі повітря. А потім розум його потьмарився й він рвонувся до дверцят, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло пересохли так, що взялися струпами. Та я почувався краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова того чоловіка, з яким я був на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. За довгу і багатостраждальну історію страх перед цим вітром, якого ще називають “подихом смерті”, етав уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.

І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснуло суміші пкку й жароти. Та Омар на те ніяк не зреагував. Він був непритомний.

Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під автомобілем кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні дуже чутливі до вологи. Шпарини нашої “тойоти” стали для них джерелом вогкості. Але я враз забув про цих істот. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й сліду від фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер вже не було. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-західний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.

Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя й мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.

Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Минулі події тасувалися, знову вишиковувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамаків” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А мої болі, фізичні й духовні, переливалися в дивну, вразливу музику. Я запитав Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, мосьє, хто вивчить?”

…Така тиша буває тільки в пустелі й тільки на світанку. Мені не один раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі, і я спізнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я чекав, що ось-ось вітер і пісок накинуться на автомобіль… Але то таки була тиша. Поруч спав Омар. Чалма зсунулась, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що голова його стала білою.

Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь безмежний простір здавався дном океану, воду якого було сильно змулено недавнім штормом. Омар вийшов з машини. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, й відхилив його на капот.

— Мосьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки цим воно скінчилося.

Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі обминали. Сонце ще не зійшло, відтак єдиним нашим дороговказом був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що у нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.

— А у вас, мосьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.

— Є. Син.

— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?

— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.

До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші