Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Чим я можу вам допомогти? Протягом останніх днів я вже говорила зі стількома вашими колегами, що сумніваюся, чи зможу розповісти щось нове.

– Дуже вам дякуємо за терплячість, доньє Маріано. Ми розуміємо, що це тяжкі часи для родини і для вас, – почала Алісія.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмішкою на губах, увійшовши в досконало завчений образ вірної служниці. Проте очі її видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрібними службовцями. Зневага її виявлялася і в тому, що жінка дивилася переважно на Варґаса й уникала затримувати погляд на Алісії. Та вирішила передати ініціативу поліціянтові, від уваги якого ці дрібниці також не сховалися, і послухати.

– Доньє Маріано, із матеріалів справи і ваших свідчень поліції випливає, що ви були тою, хто повідомив про зникнення дона Маурісіо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

– У день маскараду дон Маурісіо дозволив своїм постійним працівникам узяти собі вихідний. Я скористалася цим, щоб поїхати до Мадрида провідати свою похресницю й провести час із нею. Наступного дня, хоча дон Маурісіо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранці, близько восьмої, і, як завжди, стала готувати кореспонденцію та планувати розклад дона Маурісіо. О дев’ятій я піднялася до його кабінету й побачила, що пана міністра там нема. Згодом одна зі служниць сказала мені, що донька дона Маурісіо, Мерседес, повідомила, що її батько на світанку від’їхав у машині разом із сеньйором Вісенте Кармоною, начальником його охорони. Мені це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурісіо власною рукою дописав неофіційну зустріч із комерційним директором «Аріадни» Пабло Каскосом, що мала відбутися о десятій годині того ранку тут, у «Віллі Мерседес».

– «Аріадни»? – перепитав Варґас.

– Так називається видавництво, що належить донові Маурісіо, – пояснила секретарка.

– Цієї деталі нема у ваших свідченнях, – промовила Алісія.

– Перепрошую?

– Зустріч, яку на той ранок запланував сам дон Маурісіо. Ви не згадували про неї раніше. Можна поцікавитися чому?

Донья Маріана поглянула на неї дещо неприязно, наче запитання здалося їй тривіальним.

– Я вважала цю інформацію неважливою, адже ця зустріч так і не відбулася. Треба було розповісти про неї?

– Ви це вже зробили, це найголовніше, – заспокоїв її Варґас. – Неможливо пам’ятати про всі дрібниці, і саме тому ми так надокучаємо вам і зловживаємо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далі, доньє Маріано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням і повела розповідь знову, ігноруючи Алісію і дивлячись тільки на Варґаса.

– Як я вже сказала, мені видалося дивним, що пан міністр поїхав з дому, попередньо не повідомивши мене. Я поговорила з прислугою, і виявилося, що дон Маурісіо, певніше за все, не спав у своїй кімнаті, а провів усю ніч у кабінеті.

– А ви ночуєте тут, у головному будинку? – перервала її Алісія.

Донья Маріана прибрала ображеного виразу й похитала головою, підібгавши губи.

– Звісно, що ні.

– Пробачте. Розповідайте далі, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

– Невдовзі, близько дев’ятої, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповістив мене, що йому не відомо про плани Вісенте Кармони й пана міністра їхати кудись того ранку, а те, що вони поїхали тільки вдвох, не взявши більше нікого з охорони, є в будь-якому разі геть незвичним. На моє прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив із персоналом Міністерства культури, а потім зв’язався з Міністерством управління. Ніхто не знав, де дон Маурісіо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дізнаються його місцеперебування. Минуло близько півгодини, а новин так і не було жодних. Тоді до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурісіо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес відповіла, що її батько поїхав і ніколи більше не повернеться…

– Вона пояснила, чому так гадає? – запитав Варґас.

Донья Маріана лише стенула плечима.

– Що ви робили потім?

– Я подзвонила до секретаріату Міністерства управління й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пізніше з головою поліції, сеньйором Хілем де Партерою. Решту ви вже знаєте.

– Саме тоді ви згадали про анонімні листи, які отримував міністр.

Донья Маріана відповіла не відразу.

– Так. Ця тема виникла під час розмови з сеньйором Хілем де Партерою та його помічником, якого звали, здається, Ґарсія…

– Ґарсія Новалес, – допоміг Варґас.

Секретарка кивнула.

– Поліція, звісно, уже знала про існування цих листів і протягом багатьох місяців отримувала їхні копії. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана міністра, я знайшла в його кабінеті теку, де він зберігав усі ті листи.

– Ви знали, що він їх зберігав? – запитала Алісія.

Донья Маріана похитала головою.

– Я гадала, що він показує ці листи поліції для потреб слідства, яке було відкрито після прикрого випадку на зібранні Товариства красних мистецтв, а потім знищує їх, але вочевидь я помилялася і дон Маурісіо їх час від часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

– Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? – знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

– Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

– Однак ці листи ви не викинули?

– Ні.

– Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

– Ні, певно, що ні, – відрізала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алісія.

– Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

– Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що він згадував це ім’я? – уточнила Алісія.

– Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

– Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? – перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

– У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.