Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

раніше така бездоганно молочно-біла, тепер укрита коричнюватими плямами кольору кави з молоком. «Так, це нейрофіброматоз, — сказав він. Брат також на нього хворів. Я гадав, ти маєш це побачити». Я обійняв Мела й заплакав. Згадав про Річарда Селіга, який свого часу показав мені лімфосаркому — невже усі чоловіки, яких я кохаю, приречені страждати від страшних хвороб? Полишивши лазню, ми попрощалися і радше офіційно потиснули один одному руки. Після того не зустрічалися й не писали один одному.

Під час нашого «медового місяця» я мріяв, що ми проведемо разом усе життя, навіть щасливо доживемо до старості — тоді мені було двадцять вісім. Зараз мені вісімдесят, і я намагаюся відтворити яку-не-яку автобіографію. Я ловлю себе на думці про Мела, про нас обох, про ті давні, ліричні, невинні часи, міркую, що могло з ним трапитися, чи він ще живий (нейрофіброматоз, або хвороба Реклінгхаузена — звір непередбачуваний). Цікаво, чи прочитає він те, що я зараз пишу, і чи хоч із трохи більшим теплом згадає, якими ми були — запальними, молодими і дуже збентеженими.

Якщо після тактовної відмови Річарда Селіґа («Я не такий, але ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму») я не почувався зневаженим чи нещасним, то фактично гидливе відторгнення Мела дуже глибоко мене вразило, позбавляючи, як я гадав, усякої надії на життя, сповнене справжньої любові, пригнічуючи, змушуючи замикатись у собі й шукати розради у наркотичних фантазіях і насолодах.

Упродовж двох років перебування у Сан-Франциско я втягнувся у таку собі невинну дволикість — змінював білий халат інтерна на шкіру звіра й пускався у подорож на байку, але тепер я занурювався у дволикість іще темнішу, ще небезпечнішу. З понеділка по п’ятницю я повністю присвячував себе пацієнтам в університетській лікарні, та на вихідних не сідав за байк, а вирушав у віртуальну подорож — наркотичну — з коноплею, насінням пурпурового в’юнку чи ЛСД. Ці мандри я втаємничував, нікому про них не розповідав, не згадував жодній душі.

Якось один приятель запропонував мені «особливу» сигарету, однак що у ній такого особливого, він не сказав. Я нервово зробив затяжку, тоді ще одну, і ще, а потім жадібно докурив усю. Жадібно, бо вона викликала те, на що ніколи не була здатна конопля — розкішне, майже до оргазму, відчуття шаленої глибини й наповненості. Я запитав, що було у тій сигареті, і приятель сказав, що вона містить амфетамін.

Я не знаю, наскільки схильність до залежностей пов’язана чи зумовлена обставинами або ж душевним станом. Усе, що я знаю — це те, що після тієї насиченої амфетаміном сигарети я потрапив на гачок і перебував на ньому упродовж наступних чотирьох років. У стані цієї рабської залежності було неможливо спати, не хотілося їсти, усе оберталося довкола того, як додатково збудити мозкові центри задоволення.

Під час боротьби з амфетаміновою залежністю (а я швидко перейшов від швидко всотуваної марихуани до метамфетаміну, що вживають перорально чи внутрішньовенно) я прочитав про досліди Джеймса Олда над пацюками. Їм у мозкові центри винагороди (прилеглі ядра й інші глибокі підкіркові структури) вживлювали електроди, і вони могли стимулювати ці центри натисканням важеля. Вони смикали важіль безупинно, аж поки не помирали від виснаження. Накачавшись амфетаміном, я почувався безпорадно заведеним, немов один із Олдових пацюків. Я вживав усе більші й більші дози, змушуючи серце несамовито калатати, а кров’яний тиск — підскакувати до майже летального рівня. Цей стан характеризувався ненаситністю — наркотику ніколи не було достатньо. Екстаз від амфетаміну був беззмістовним і абсолютно самодостатнім — нікого й нічого я не потребував для «завершення» насолоди — вона була цілковитою, всеосяжною, але зовсім пустою. Усі інші спонуки, цілі, інтереси, бажання розчинялися в екстатичній порожнечі.

Я тоді мало задумувався над тим, як це впливає на моє тіло і, очевидно, на мій мозок. Я знав деяких людей на Масл-біч та Веніс-біч, які померли від передозування амфетаміном, тож мені пощастило, що я не дістав серцевого нападу чи інсульту. Я і розумів, і не розумів, що ходжу по краю прірви.

У понеділок вранці я незмінно повертався до роботи у розбалансованому, майже нарколептичному стані, але, гадаю, ніхто не усвідомлював, що на вихідних я перебував десь у міжзоряному просторі, був здрібнений до розмірів нашпигованого електродами пацюка. Коли мене запитували, що я робив на вихідних, відповідав, що був «далеко», проте ніхто, вочевидь, навіть не здогадувався, наскільки «далеко» і у якому сенсі.

* * *

Наразі у неврологічних часописах вийшли друком кілька моїх статей, та я сподівався на дещо більше — виставку на щорічній конференції Американської неврологічної академії (АНА), що мала невдовзі відбутися.

Із допомогою неперевершеного факультетського фотографа і мого друга Тома Долана, який поділяв моє захоплення біологією океану та безхребетними, я від зйомки західних пейзажів перейшов до фіксування невидимих для ока об’єктів невропатології. Ми невтомно працювали над створенням якомога кращих знімків, що ілюструють непомітну для неозброєного ока появу роздутих до величезних розмірів аксонів, характерних для хвороби Галлервордена-Шпатца, дефіцит вітаміну Е у щурів чи інтоксикацію від імінодіпропіонітрилу у мишей. Ми перетворили їх на великі діапозитиви на кольоровій плівці «Кодахром» і змайстрували спеціальний освітлюваний негатоскоп для просвічування їх зсередини, а також доповнювали знімки підписами. У нас пішло кілька місяців на те, щоб зібрати це воєдино, спакувати, а потім змонтувати для демонстрації на конференції АНА, що мала відбутися у Клівленді навесні 1965 року. Наш показ увінчався величезним успіхом, як, власне, я і сподівався. Я зловив себе на тому, що, попри свою звичну сором’язливість і стриманість, тягнув людей до цих слайдів, без угаву теревенячи про те, якими захопливими й цікавими є ці три різновиди аксональної дистрофії, такі різні з точки зору клініки й розташування, проте такі подібні на рівні аксонів і клітин.

Ця виставка була для мене можливістю заявити про себе, сказати американському неврологічному товариству: «Ось він, погляньте, на що я спроможний», — так само, як чотири роки тому завдяки рекорду з присідань у Каліфорнії я заявив про себе атлетичному товариству на Масл-біч.

Я побоювався, що після завершення резидентури у червні 1965 року залишуся без роботи. Проте після виставки ілюстрацій аксональної дистрофії пропозиції працевлаштування посипалися з усіх Штатів, серед них були дві особливо цінні — від Ковена й Олмстеда з Колумбійського університету, а також від Роберта Террі, знаного невропатолога з Медичного коледжу Альберта Ейнштейна. Мене вразила як новаторська робота Террі, коли він у 1964 році прийшов до Каліфорнійського університету, так і останні