Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Мертві йдуть у підземний світ із тим виразом обличчя, з яким покидали світ земний. Зазвичай це спокій. Іноді — жах. Часом — байдужість. Моя мати всміхалася.

Я підійшов до неї й провів пальцями по її тілу, я провів рукою крізь нього. Її тіло нагадувало прозорий водоспад, що мерехтить у повітрі. Тіла тіней прозорі, ти можеш проникнути в них, як хочеш. Ти можеш проникати в них усім тілом, заповнити їхній простір, ти можеш зробити так, щоб їхня шкіра стала твоєю і навпаки. Лише з тінями ти відчуваєш справжнє єднання.

Ти став сумніший, Одіссею. Я знаю, мамо. Навіщо ти знову прийшов сюди? Я мав відвідати своїх воїнів, вони віддали життя за мене, я благатиму в них прощення. Ти бачив Пенелопу? Вона пішла, мамо. Чому? Я не знаю. Вона надто довго чекала, Одіссею. Так, але вона могли би почекати ще трохи. Іноді, Одіссею, настає момент, коли не може бути жодних «іще трохи».

Я захотів обійняти її, але тіла тіней розчиняються перед тілами живих. У світі мертвих немає найважливішого: тут немає торкання. В ньому немає дотику тіл, тиску тіл, насолоди тіл. Ти не можеш відчути, як обличчя коханої людини притуляється до твоєї шиї, як її пальці торкаються твого підборіддя, як її дихання ковзає по твоїй щоці.

Вони приходять сюди без тіл — ані шкіри, ані м’язів, ані кісток, ані сердець, ані легенів вони вже не мають із собою. Все забирає вогонь, похоронне багаття, що краде у мертвих їхні тіла і не повертає ніколи.

Аїд — це світ без доторків.

* * *

Потім я зустрів їх. Своїх воїнів.

Вони пропливали повз мене, один по одному, і жах, страх чи недовіра проступали на їхніх лицях.

В Аїді до нас ідуть лише ті мертві, про яких ми думаємо, в страху чи в радості. Я думав про своїх воїнів довго, дуже довго.

Перед кожним із них я ставав на коліна, мій меч торкався землі, мої сльози текли по щоках, застрягаючи у густій бороді. Простіть мені, казав я їм.

Хтось проводив своєю прозорою рукою по моєму плечу. Хтось відвертався й пропливав повз мене. Хтось намагався мене обійняти.

Антифонт, якого зжер циклоп Поліфем, говорив мені про своїх доньок, яких він тут знайшов.

— Дякую тобі, Одіссею, смерть повернула мене до моїх дітей. Я не знав, що вони загинули. Я плакав через те, що вони померли, але я був радий, що вони знову зі мною. Смерть дала мені полегшення. Мені бракує їхніх торкань, мені бракує їхніх обіймів — уві сні я часто намагаюся обвити їхні тіла своїми руками, обвити своє тіло їхніми руками. Але тут немає доторків. Немає торкання шкіри до шкіри, тіла до тіла. Та я все одно радий, що бачу їх, і я радий, що чую їхні голоси. Це краще, ніж нічого.

Еврилох, чоловік моєї сестри, похмуро стояв навпроти мене.

— Як там моя дружина, Одіссею, як там мій дім, Одіссею, як там моя дружина, Одіссею, як там мій дім, Одіссею?

Він повторював це знову і знову, але що я міг йому відповісти?

Перимед, якого вбила Сцилла, дивився на мене з ненавистю.

— Ти вкрав у мене все, всі мої радощі, ти пам’ятаєш, як ти вмовляв мене плисти з тобою в Трою, як ти обіцяв золоті гори, як обіцяв побудувати мені дім і дати мені трьох наложниць. Де це все зараз? Ти ошукав мене, Одіссею, я залишився ні з чим, у порожнечі.

— Я теж, Перимеде.

Він плюнув мені в обличчя, але плювок перетворився на маленьку хмарку, проник у моє тіло і розчинився в ньому — а може, пройшов наскрізь, як троянська стріла дванадцять років тому. Я розумів, що не маю відводити погляду, що мушу взяти на себе це покарання, витримати його до кінця, витримати цю ненависть, що обпікає, залишаючи шрами на тілі.

Я шаную пам’ять кожного з вас, мої воїни, казав я їм. Я пам’ятаю ім’я кожного з вас. Я живу завдяки вам, а ви мертві через мене. Це найтяжчий тягар у моєму житті. Пенелопа пішла від мене, у мене більше немає дому, і навіть це не мучить мене так, як думка про вас. Тягар цей притискає мене до землі, і я стаю схожий на маленького краба, якого каміння притиснуло до піску.

Ти не винен, Одіссею. Ти винен, Одіссею. Хай боги благословлять тебе, Одіссею. Хай боги проклянуть тебе, Одіссею.

Тут були голоси, що мене втішали. Тут були голоси, що розривали моє серце на шматки.

* * *

Я прийшов сюди зустрітися зі своїми воїнами. Я прийшов сюди побачити свою матір. Я прийшов сюди, щоб забрати з собою Актеона.

Але мені, як і минулого разу, потрібен був віщун. Мені потрібен був Тиресій.

Минулого разу він розповів мені, як повернутися додому. Цього разу я запитаю його, чому дому мого немає. Чому Пенелопа не дочекалася мене. Чому мій світ спалили і зруйнували, чому його стерли з землі і з неба, чому його єдиним притулком стала моя душа.

— Ти дивишся у майбутнє, Тиресію, але чи так само добре ти дивишся в минуле? Ти дивишся у серце долі, але чи так само добре ти дивишся в серце жінки?

Як і тоді, я знайшов його біля брудних вод Стиксу, він дивився в глибину своїми очима, які нічого не бачили, крім того, що бачать безсмертні.

— Кажуть, Тиресію, що боги піднесли тобі дивовижний дарунок. Що вони подарували тобі можливість бути жінкою і бути чоловіком.

— Так.

— Кажуть, ти був жінкою аж сім років. Що ти пізнав жіночі радощі та жіноче горе.

— Так.

— Кажуть, що навіть Зевс питав у тебе поради.

— Так, Одіссею. Він питав про те, хто дістає більшу насолоду в коханні, чоловік чи жінка.

— І що ти відповів?

— Що жіноча насолода вдев’ятеро більша за чоловічу.

Стикс лив свої води між двома кам’яними стінами, мовчки, тихо і безупинно, вічна ріка, що завжди торкається забороненого. Тиресій слухав цю тишу, не промовляючи ні слова.

— Отже, жінки набагато щасливіші за чоловіків, Тиресію.

— Кожна радість має темний бік, небезпечний бік. Жіноча насолода вдев’ятеро сильніша, але й страждання її вдев’ятеро дужчі. Поштовхи радощів ідуть всім її тілом, зсередини, з самих глибин. Але поштовхи її болю теж огортають її всю, без залишку.