Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.

З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.

Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.

Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.

Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.

Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.

Альпа! — гукав я.— Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?

І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.

Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.

Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.

Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.

Я жахливо налякавсь і впав додолу. І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.

Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.

Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав:

— Саме твоє життя тлумачить нам цей сон, о Заратустро!

Хіба ти сам — не той вітер, що з пронизливим свистом розчиняє брами в замку Смерті?

Хіба ти сам — не та домовина, повна розмаїтої злоби й ангельських гримас життя?

Воістину, дитячим сміхом на тисячу ладів входить Заратустра в усі могильні склепи, сміючись з нічних та могильних сторожів і з усіх, хто брязкає чорними ключами.

Жахатимеш і валитимеш ти їх своїм сміхом; непритомність і пробудження показують твою владу над ними.

Оборонець життя, навіть коли западуть довгі сутінки й наляже смертельна втома, ти й далі світитимеш у нашому небі!

Ти показав нам нові зірки й нові розкоші ночі; воістину, сам сміх напнув ти над нами яскравим наметом.

Відтепер із домовин завжди литиметься дитячий сміх; відтепер, долаючи смертельну втому, завжди віятиме потужний вітер: цього сам ти запорука і віщун!

Воістину, самих своїх ворогів бачив ти уві сні: це був твій найважчий сон!

Але як ти прокинувся від них і прийшов до себе, так і вони мають прокинутись від себе і прийти — до тебе!

Так казав учень; решта з'юрмились круг Заратустри, хапали його за руки й хотіли його умовити встати з ліжка, відкинути печаль і повернутись до них. Та Заратустра, випроставшись, сидів на ліжку, дивлячись просто себе. Мов той, хто повертається з далекої мандрівки, він дивився на учнів, вдивлявся у їхні обличчя і не впізнавав їх. Коли ж вони підняли Заратустру й поставили на ноги, його погляд одразу змінився; він збагнув усе, що сталося, погладив бороду й сказав твердим голосом:

— Гаразд! Для цього настане своя пора; та подбайте-но, учні мої, щоб ми добре пообідали, та хутчіш! Так загадав я спокутувати недобрі сни!

А віщун має їсти й пити обіч мене; воістину, я ще покажу йому море, в якому він може втопитись!

Так казав Заратустра. А потім він довго вдивлявся в обличчя учня, котрий тлумачив сон, і хитав головою.

ПРО СПАСІННЯ

Одного разу, коли Заратустра переходив через великий міст, оточили його каліки й старці, і один горбань так промовив до нього:

— Поглянь, Заратустро! Навіть народ навчається від тебе й проймається вірою в твоє вчення; та щоб він цілковито тобі повірив, потрібне ще одне: ти мусиш переконати й нас, калік! Тут у тебе прекрасний вибір і, воістину, не одна нагода показати себе! Ти можеш зцілювати сліпих і ганяти кульгавих; а в того, хто має забагато за спиною, міг би трохи забрати,— це, гадаю, було б чудовим засобом змусити калік повірити в Заратустру!

Але Заратустра заперечив горбаневі так:

— Коли найбільшого горбаня позбавляють горба, то заразом позбавляють і духу,— так учить народ. Коли сліпому повертають очі, він бачить на землі надто багато поганого, так що кляне свого зцілителя. А той, хто дарує каліці можливість ходити, завдає йому величезної шкоди: бо як тільки він зможе ходити, його нечестя рушать в дорогу разом із ним,— так учить про калік народ. І чому б Заратустрі не вчитись у народу, якщо народ учиться в Заратустри?

Однак відколи я живу серед людей, те, що я бачу, що одному бракує ока, другому — вуха, третьому — ноги, а є й такі, що не мають язика, носа або голови,— для мене найменше лихо.

Я бачу і бачив гірше, і безліч такого страхітливого, іцо про все не хотілося б казати, а про дещо хотілося б і змовчати: це, власне, люди, які не більше ніж одне велике око, або один великий рот, або одне велике черево, або щось інше велике,— таких я називаю каліками навпаки.

І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: «Це вухо! Вухо завбільшки з людину!» Приглянувся пильніше: воістину, за вухом ворушилось іще щось жалюгідно мізерне, нужденне й кволе. І справді, велетенське вухо сиділо на маленькому, кволому стебельці,— і тим стебельцем була людина! Озброївши око лупою, можна було навіть розпізнати маленьке заздрісне личко; а ще роздуту душеньку, що дрижала на стебельці. А народ казав мені, що велике вухо не просто людина, а велика людина, геній. Та я ніколи не вірив народові, коли він говорив про великих людей,— і тому дотримувався думки, що це каліка навпаки, у котрого всього замало, а чогось одного — забагато.

Сказавши так горбаневі й тим, кого той боронив і репрезентував, Заратустра з глибоким невдоволенням обернувся до учнів і сказав:

— Воістину, друзі мої, я ходжу серед людей, як серед людських уламків та обрубків!

Найжахливіше для ока мого — це бачити людину