Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

— Вважаєш, що пробую тебе зачепити? — скривився шпигун. — Витягнути інформацію підступно? Ти мене ображаєш, Ґеральте. Мені просто цікаво, чи в цій залі ти бачиш ті самі закономірності, що кидаються в очі мені.

— А що ж такого тобі кидається?

— Не дивує тебе повна відсутність коронованих осіб, яку запросто можна помітити на цьому з’їзді?

— Не дивує анітрохи. — Ґеральтові нарешті вдалося надіти мариновану оливку на шпичак. — Королі, напевне, воліють традиційніші учти, за столом, під який вранці можна зсунутися. Тим більше…

— Тим більше — що? — Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які без церемоній витяг з миски пальцями.

— Тим більше, — відьмак глянув на натовп, що бродив по залі, — що королям не хотілося напружуватися. Прислали замість себе армію шпигунів. Як з братерства, так і з-поза нього. Напевне для того, аби вишпигували, що тут висить у повітрі.

Дійкстра виплюнув на стіл кісточки оливок, зняв зі срібної підставки довгу виделку й став гребтися нею у глибокій кришталевій салатниці.

— А Вільгефорц, — сказав, не припиняючи гребтися, — подбав про те, щоб ані одного шпигуна тут не забракло. Він має усіх королівських шпигунів в одному горнятку. Навіщо Вільгефорцу всі королівські шпигуни в одному горнятку, відьмаче?

— Поняття не маю. І мало це мене обходить. Я ж казав: я тут приватно. Так би мовити, поза горнятком.

Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.

— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.

— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?

— Ясніше, прошу.

— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?

— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.

Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.

— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.

Дійкстра трохи обурився.

— Аж так…

— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.

Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.

Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.

Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.

— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?

— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.

— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?

— Це ж відьмак. Їх зурочити неможливо. Не на такий довгий строк.

— Виходить, це кохання, — зітхнула рудоволоса. — А кохання — сліпе.

— То він сліпий, — скривилася Сабріна. — Чи ти повіриш, Марті, вона насмілилася представити мене йому як шкільну приятельку. Bloede pest, вона старша за мене на… Добре, хай йому. Кажу тобі, вона того відьмака ревнує, як зараза. Мала Мерігольд тільки посміхнулася йому, а та відьма вилаяла її, не вибираючи слів, і вигнала геть. А тепер… Тільки глянь. Стоїть там, розмовляє із Франческою, а з відьмака очей не зводить.

— Боїться, — захихотіла руда, — що ми його вкрадемо, нехай тільки на сьогоднішню ніч. Як тобі, Сабріно? Спробуємо? Хлоп видний, не те, що наші зарозумілі інфузорії із їх комплексами й претензіями…

— Говори тихіше, Марті, — просичала Сабріна. — Не дивися на нього й не вишкірюйся. Йеннефер за нами слідкує. І тримай стиль. Хочеш його спокусити? Це дурний смак.

— Гмм, ти маєш рацію, — подумавши, визнала Марті. — А якби він отак раптом підійшов до нас і сам запропонував?

— Тоді, — Сабріна Ґлевіссіг окинула відьмака хижим чорним оком, — я б дала йому, не роздумуючи, хоча б і на камінні.

— А я, — захихотіла Марті, — навіть на їжаку.

Відьмак, вдивляючись у скатертину, прикрив дурнуватий вираз на обличчі креветкою і листям салату, нечувано радий з того факту, що мутація кровоносних судин унеможливлює рум’янець.

— Відьмак Ґеральт?

Він проковтнув креветку, повернувся. Чародій зі знайомими рисами ледь усміхався, торкаючись гаптованих відлогів фіолетового дублету.

— Доррегарай з Воле. Ми ж знайомі. Зустрічалися…

— Пам’ятаю. Вибачаюся, не впізнав відразу. Я радий…

Чародій усміхнувся трохи ширше, знімаючи два келихи з таці, яку паж проносив поруч.

— Я слідкую за тобою з якогось часу, — мовив, вручаючи один келих Ґеральту. — Всім, кому Йеннефер тебе представляла, ти сказав, що ти радий. Це обман чи відсутність критичного мислення?

— Сердечність.

— До них? — Доррегарай широким жестом вказав на бенкетувальників. — Повір мені, не варто напружуватися. Це пихата, заздрісна й брехлива банда, ґречності твоєї вона не оцінить, а скоріше сприйме за сарказм. Із ними, відьмаче, треба за їхньою власною модою: зухвало, нахабно, неввічливо, принаймні тоді ти їм запам’ятаєшся. Вип’єш зі мною вина?

— Це розбавлене, що вони тут пропонують? — усміхнувся мило Ґеральт. — Із найбільшою огидою. Ну, якщо воно тобі смакує… Змушу себе.

Сабріна й Марті, які нашорошили вуха з-за свого столу, голосно