Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

Після закінчення школи Юлія вступила до Дніпропетровського гірничого інституту, однак, зрозумівши, що це не її покликання, забрала документи та вступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету, який закінчила з відзнакою. У 18 років вона вийшла заміж за Олександра Тимошенка, батько якого був відомим у місті партійним функціонером, а в 19 років народила свою єдину доньку Євгенію.

В середині 1980-х років, у розпал перебудови, Тимошенко зрозуміла, що інженером-економістом багато не заробиш й вступила до лав радянських кооператорів. Організувала кооператив «Термінал», що займався прибутковим у ті роки відеопрокатом. Не без допомоги Дніпропетровського обкому комсомолу, де завідувачем відділенням пропаганди був Сергій Тігіпко, молодій та підприємливій Юлії вдалося відкрити відеосалони в багатьох районах міста.

Велика кількість кооператорів того часу, щоби не платити державі податки, реєстрували свої фірми в офшорних зонах або ж створювали спільні підприємства. Раєм для радянських кооператорів був «офшорний» острів Кіпр. Так Юлія стала генеральним директором українсько-кіпрської корпорації «Український бензин», монополістом у забезпеченні агропромислового сектора нафтопродуктами та паливно-мастильними матеріалами. Паралельно вона створює міжнародний концерн «Сіаль», який займається видобутком природного каменю. Крім того, Леді Ю отримала 25 % акцій Токівського родовища червоного граніту — єдиного у світі, а в середині 1990-х разом з В. Пінчуком створила корпорацію «Співдружність», що спеціалізувалася на газі.

Однак головним надбанням Ю. Тимошенко в бізнесі стало знайомство у 1995 році з повновладним господарем Дніпропетровської області Павлом Лазаренком, який у 1997 році став прем'єр-міністром України. Близьке знайомство з Лазаренком дозволило Тимошенко стати основним гравцем на газовому ринку України та витіснити звідти своїх колишніх партнерів. Її компанія «Український бензин» трансформувалась в українсько-британську корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) зі статутним капіталом в 10 млн доларів та контролювала 25 % української економіки. Відтіснивши іншого, близького Кучмі, олігарха Ігоря Бакая, Тимошенко стала практично єдиним постачальником російського газу в Україну, за що й отримала своє нове звання — «газова принцеса».

Тимошенко стала членом партії «Громада», заснованої Лазаренком, й депутатом Верховної Ради. На той момент її капітал (за даними британської газети The Times) сягнув 6 млрд доларів, а вона була найвпливовішою жінко країни. Авторитетний інвестиційний форум у Польщі навіть номінував її на звання «Людини року» в Центральній та Південно-Східній Європі.

Інтерес до Юлії Тимошенко, як до жінки, з боку чоловіків та політиків очевидний. Проте близько до себе вона нікого не підпускала; доступ до неї був дуже обмежений. Одні боялися її впливу, інші — характеру. А суспільний інтерес до неї, як до жінки вищого світу, ніколи не згасав. Жінок дуже цікавило, якою косметикою вона користується (говорили, що тільки французької фірми A-Studio, духи Angel), який одяг любить (помічено було, що від Chanel та Dolce & Gabbana). Чоловікам подобалося, що вона завжди прекрасно виглядала. Це заворожувало багатьох. Її модельєри та візажисти створили впізнаваний сьогодні образ Тимошенко із золотистим волоссям та незмінною косою. Їй писали листи, висловлювали свою любов звичайні громадяни. Але це вже любов іншого типу, і в цьому, можливо, крилася розгадка ще одного її феномену: всенародної любові.

Вона цікавила суспільство як бізнесмен, як стала олігархом. Ставши публічною людиною — вона привертала до себе увагу як політик, що вміє грамотно та безжалісно вести боротьбу зі своїми опонентами. Її виступам — яскравим та захопливим — міг позаздрити будь-який оратор. На відміну від своїх недорікуватих колег-чоловіків, Тимошенко яскраво, вільно й доступно виступала перед масами російською та українською мовами; говорила те, що народ хотів чути. Тому її слухали і чули.

Феномен Тимошенко полягав ще й у тому, що вона до болю самозакохана й пихата. Для досягнення своєї мети вона готова йти до кінця, переступаючи на шляху через багатьох. Головною метою та сенсом її життя залишалася боротьба за владу, за найвищий її щабель, за президентство. Заради досягнення цієї мети вона готова йти на тимчасові компроміси навіть зі своїми ворогами. Але, на відміну від всіх інших, вона працювала тільки на себе, безкомпромісна та категорична, незалежно від посади, яку обіймала, ані на секунду не забуваючи, що кінцевою метою є президентство. Програвши чергові президентські вибори, вона на певний час відходила в тінь, але завжди поверталася, відновлюючи боротьбу за найвищу державну посаду України.

Розділ 6

Віктор Ющенко — Дон Кіхот від політики

У 2005 році президентство Ющенка обіцяло райдужні перспективи. Всі тоді дружно критикували «режим Кучми» й так само дружно нахвалювали нового президента і його команду. Проголошували його «надією нації», а його улюблене звертання «любі друзі» стало повсюдно використовуватись, щоправда, не без іронії. Вступивши на посаду президента Україні на хвилях ейфорії, Ющенко мусів одразу ж взятися за вирішення цілого комплексу державних проблем. У своїй інавгураційній промові 23 січня новий президент задекларував, що головними його завданнями стануть нещадна боротьба з корупцією, розмежування бізнесу та політики, підтримка свободи слова та відкритість влади.

Ющенко почав з реформи бюрократичної машини. Адміністрацію президента перейменували у Секретаріат. На посаду керівника Секретаріату призначили голову виборчого штабу Ющенка Олександра Зінченка. Новий президент заявив про скорочення чиновницького апарату, замінив всіх голів обласних адміністрацій в країні та звільнив аж 18 тисяч державних службовців. Кабінет Міністрів очолила Юлія Тимошенко. Як і в роки попередніх адміністрацій, розпочалася боротьба з політичними противниками, щодо яких органи прокуратури почали заводити кримінальні справи, звинувачуючи їх, окрім усього іншого, і в сепаратизмі.

Ющенко одразу ж дав зрозуміти, що головною стратегічною зовнішньополітичною метою його правління стане орієнтація на Європу із збереженням позитивних тенденцій в українсько-російських відносинах. Тому свій перший офіційний візит президент Ющенко здійснив саме до Росії, куди прибув 25 січня. Перед самим вильотом, стоячи на трапі літака, він заявив про те, що призначає прем’єр-міністром Юлію Тимошенко, чим розвіяв чутки, що котилися Києвом, про те, що кандидатура прем’єр-міністра затверджуватиметься в Росії. «Це була жорстка відповідь Кремлю: Київ має наміри будувати відносини з Москвою на зовсім іншій, ніж раніше, основі — писала російська газета «Комерсантъ». — За задумом нової української влади, це мають бути відносини рівноправних партнерів, а не молодшого та старшого брата. А, можливо, роль старшого брата зіграє цього разу Україна».

Делікатність ситуації полягала ще й у тому, що в момент призначення Тимошенко прем'єр-міністром, на неї в Росії завели кримінальну справу та оголосили