Читати книгу - "Обитель героїв"

дійсно не в змозі згадати ім’я злодія. Вилетіло з пам’яті спритним горобчиком. Цвінь-цвірінь… Теофрад… Е-е… Тофіль Сточек, він же Міхель Ловчило… Ні, якось інакше… Цвінь… Цвірінь… Порятунок графа ле Бреттена, битва під ліхтарем — спогади замерехтіли, виявляючи провали, білі плями… Грабіжників було двоє: крисюк і Сика Пайдар… Ні, троє! Звичайно, троє! Ось цей сучий син і є третій співучасник: Трюфель Гніздило, він же…

Це від перевтоми. Буває.

— Вам пакет із канцелярії Приказу, ваша світлосте!

— Давай сюди, — барон ступив до ліктора, заздалегідь знаючи, що криється в принесеному пакеті. Раптово пам’ять оговталася від сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. — Прокляття! Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Міхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!

Ліктор, запобігливо посміхаючись, кивав обер-квізитору.

Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?

А Конрад не міг позбутися відчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховається трирука тінь — і крутить, регочучи, цілих шість дуль.

Повернувшись до зали, він схопив келих рому, завчасно принесений хазяїном. Залпом випив міцний «Претіозо», що віддавав ваніллю; упавши в крісло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своєю видатною роллю в затриманні зловмисника. Виламані двері покоїв у його викладі перетворилися на ворота ворожої фортеці, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув підозрілий шерех, — на сурмача, що підняв сонний гарнізон на битву.

Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, містрис Форзац мовчала.

— А я!.. Флакон під пахву і гайда воювати! — всоте почав Кош, але спохопився. — Світлосте! Слухай, світлосте! Я знайшов! Знайшов!

Сяючи з гордості, він поставив на столик флакон з перламутровою рідиною.

— Ось! Неродуха!

Ввічливий граф удав, ніби нічого не помітив. Карга хрипко розреготалася. На кам’яній фізіономії пані з’явився слабкий глузливий інтерес.

— Бачу, — зітхнув Конрад. — Ну то й що?

— А те! Якого лисого сестричці цю капость тягати?

— Пані Вертенна або ви, містрис… Чи не будете ви такі люб’язні пояснити панові Малому, навіщо повнолітні гуртівниці тягають із собою певне зілля?

— Ну, ти, світлосте, зовсім мене за щеня тримаєш! — образився Кош. — Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти мені інше скажи: Агнешці навіщо всяка гидота здалася?!

«Хтива, але без наслідків», — згадав барон характеристику гуртівника Енца Кульгавого.

— Я не хотів би обговорювати чесноти вашої родини, добродію… Особливо в присутності дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вільний спосіб життя, у такий спосіб… Ви мене розумієте?

— Нє-а, світлосте. Не розумію. Агнешка з гомолюпусів, у неї тічка. Раз на рік, узимку. Тече й тхне до двох тижнів, — здоровань нітрохи не бентежився, викладаючи пікантні подробиці, наче йшлося про будову простенької іграшки. — Під час тічки сестриця кобелів на дух не підпускає. Горло порве! Одному, пам’ятаю, штиря відкусила… А в інший час їй не зачати! Ось і кажу: неродуха Агнешці — як до стіни яйця…

— А хлопець правий, — втрутився Ернест Рівердейл. — Очевидна дивина.

— Дякую, добродію, — з усією щирістю сказав Конрад. — За цінні відомості. Я думав, що знаю про перевертнів достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-віку б не здогадався.

Здоровань розплився в ніяковій посмішці.

— Та ми шо… Ми завсігди… Знадоблюся, тільки гукніть…

Дивлячись на рудого, барон нагадав собі, що перлина ховається в слизькій плоті молюска. Що урок можна дістати від випадкового перехожого. Що філософи давнини багато в чому праві… У чому саме праві філософи давнини, він розмірковувати не став, цілковито зосередившись на трьох китах сьогоднішнього огляду.

У квестора Джеймса Рівердейла занадто дешева зброя.

У квестора Лайзи Вертенни занадто новий гардероб.

У квестора Агнешки Малої занадто непотрібне зілля.

Десь поруч вертівся четвертий кит, всупереч традиційній космології. Конрад відкинувся на спинку крісла, дозволяючи думкам текти вільно. Трирука тінь, майстри б’ють злодія… Під ногами валяються «Стратагеми» Германа… «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги»… Якщо пам’ять у черговий раз не підводить, це навчальні посібники бакалавратури факультету фунстрату… На водах у Літтерні племінник у перервах між легкими фліртами обурювався, що видання давно застаріли, що у світлі останніх досягнень стратегії… Племінник, стратег-універсал з вищою освітою… Магістратуру закінчив з відзнакою…

Четвертий кит вигнув спину і вдарив хвостом.

У квестора Германа застарі книжки.

Залишалося чекати, не кваплячи подій, поки на четвірці дивних китів утвориться твердь розуміння.

— І що тепер робитимемо?

— Гадаю, Всевидющий Приказ вжив заходів для пошуку зниклих, — особливої впевненості в голосі графа не відчувалося. — Я правий, бароне?

Конрад скреготнув зубами. Вони не знають. Вони сподіваються. Роль горевісника — із програшних, після такої оплесків годі очікувати. Зараз був би дуже доречний другий келих рому, проте негідник-хазяїн кудись завіявся.

Обер-квізитор стомився. Голосно хруснув пальцями, збираючись із духом. Пройшовся по залі, зупинився біля каміна.

— Я не маю права розголошувати службові відомості. Але… З жалем мушу повідомити… Словом, особисто я не розраховував би побачити наших близьких живими.

— Ви… ви впевнені?!

Обличчя графа сполотніло, рум’янець збіг із щік. Шкіра натяглася, загострюючи вилиці. Такого Рівердейла барон ще не бачив. Навіть у провулку, де старого грабували й ображали.

У кутку тихо плакала Аглая Вертенна.

— Убили?! — хрипко видихнув Кош Малой, подавшись уперед. — Убили сестрицю?!

Намисто на шиї здорованя лопнуло від ривка, камінчики та мушлі застрибали по підлозі.

Барон мовчав. Він не міг відірвати погляду від графа. Здавалося, старого от-от спіткає удар. Або в нього почнеться напад падучої. На чолі виступили намистинки поту, ліва повіка смикалася, тіло дрібно тремтіло. Однак Рівердейл упорався з цим. Складалося дивне враження, що падуча справді мала місце, але граф придушив напад неймовірним зусиллям волі. Чути про подібне вміння баронові не доводилося.

— Діток наших убивати? Ні за що ні про що? Ні, не подарую…

Баба перестала плакати. Єдине око Аглаї Вертенни свердлило присутніх, намагаючись дістати до нутра, до серцевини.

— Самі знайдемо!

— З-під землі дістанемо. І в землю закопаємо.

— Я з вами.

Це все, що сказала Марія Форзац.

— А ти, світлосте?

— Аякже, світлість, єдине наше світло у віконці… — буркнула злісна карга. — Ми з краю світу їдемо, квапимося, а тут така шишка, при виконанні… І їхати нікуди не треба. Нема щоб попередити діток, стримати, надоумити… Світоч задрипаний…

— Люб’язний Коше, дорога Аглає, дайте баронові спокій. Його становище незавидне. З одного боку, його спіткало нещастя, як і всіх нас. З іншого — він співробітник Всевидющого Приказу при виконанні. Незалежно від особистих симпатій він зобов’язаний розцінити наші самостійні дії як протизаконні. І вжити відповідних заходів. Я правий, бароне?

— Не зовсім, графе. Ви були б праві, якби не одна