Читати книгу - "Зашморг"

чекаємо. Нікого немає. Ще чекаємо. Знову нікого. Вже й випили до денця. «Ходімо, — кажу, — подивимось». А Іван каже: «Йди, якщо охота. А я, — говорить, — покійників не люблю». Ну, а мені все ж глянути кортить. І пішов. Наче вже й бачити у темряві почав. Виліз, значить, дивлюсь — яма. Глибини страшенної, і дна не видно. Примостився сяк-так. Знову дивлюсь. Внизу неначе щось лежить на камінні. Покликав Івана. А сам давай униз спускатися…

— Навіщо? — суворо запитую я.

— Ну як же так? Адже людина! Розбилась, либонь… Мало що при ній!.. Тобто взагалі… — плутано й ніяково бурмоче Федько. — От і поліз. А вже потім і Іван за мною.

— Розповідайте, що було далі, — над силу кажу я.

— Лізли довго, — охоче говорить Федько, не помічаючи мого стану. — Глибоко там. Ну, а потім сірники палили. Одне слово, баба там молода лежала. Померла. Розбилася, ясна річ. З такої верхотури гепнулася. Тут хоч хто. Ну, а в неї сумочка була. От ми цю сумочку… Одне слово… — вперше у голосі Федька з'являється невпевненість. — Гроші там були. Двісті карбованців… Забрали ми їх з Іваном. — Він зітхає і з удаваним жалем додає: — Їй вони вже ні до чого були. Коли померла. Таку, значить, ми злочинну дію вчинили. Як на духу, признаюсь.

— Що ще в сумці було?

— Що? Та книжечки були. Документи, значить. Паспорт був. Профспілковий квиток. Щось іще, вже не пригадую.

— А як жінку звали, поцікавилися? Де живе…

— Аякже! Ми спочатку заявити вирішили. Ну, а потім Іван мені й каже: «Тобі у свідки йти охота?» Я кажу: «А кому охота». — «Ну, тоді, — каже, — і без нас завтра знайдуть». Це вже коли ми на залізку приїхали, він сказав. Ну, то, значить, і не заявили. З його, Іванової, вини. А от тепер, громадянин начальник, совість до мене прийшла, і я офіційно та добровільно даю зізнання. Прошу так і записати.

— Як ту жінку звали?

— Вірою її звали. Вірою Гнатівною. А прізвище Топіліна. Іван навіть рік народження запам'ятав.

— А проживала де?

— Ну, цього, громадянин начальник, знати не можу. Ми й так цілу коробку сірників стратили. А адресу у штампі хіба розбереш?

Федько відповідає на запитання охоче, не замислюючись і, здається, цілком щиро.

Нова тактика Федька полягає в тому, щоб щиро признатися у меншому злочині, одержати мінімальний строк, піти на відсидку в колонію і таким чином зникнути з Москви, сховатися від тих, хто шукає його у зв'язку з іншою, значно небезпечнішою справою. Що ж, прийом відомий. І в даному випадку, якби у Федька був час подумати, він, можливо, запідозрив би щось недобре у своєму раптовому арешті і ні на які зізнання не пішов би. Але часу не було. І Федько вхопився за цей прийом, який нічим йому, звісно, не допоможе. Федько одержить повністю за Гришу Воловича, стільки, скільки і повинен одержати злочинець та вбивця.

Але якщо Федько все-таки скористався з такої тактики, то це означає, що про злочин, у якому він уже вирішив зізнатися, розповів усе, як є. Тут йому вже плутати й брехати і тим самим затягувати слідство ніяк не вигідно. Тут треба все розповідати до кінця. Так Федько зараз, очевидно, і робив. Виходить, Віру ніхто не вбивав? І нікого з нею не було? І сталося самогубство? Ні, такий висновок робити що завчасу. Ранувато. Надто багато що залишається нез'ясованого у цій історії. І, зокрема, хто був тієї ночі у кімнаті Віри, хто пограбував її? Навряд, щоб це зробили Федько з Іваном. Не схоже. І справа, звичайно, не в тому, що вони залишили у сумочці ключі. Головне, це на них не схоже. Такий злочин їм невластивий. Вони на нього ніколи не зважаться. Ну, а останню точку поставить алібі. Якщо Мухін і Зінченко відразу приїхали на залізницю, то вони могли з'явитися там близько дванадцятої. Якщо вони спочатку побували на квартирі у Віри, то на залізниці з'явилися не раніше другої-третьої години ночі. Та ще й з речами. У цьому випадку там вони могли їх за безцінь продати. Серед інших і Горбачову, напевне.

— Ви там, на залізниці, такого Горбачова Петра Івановича не знаєте? — про всякий випадок запитую я. — Директор вагона-ресторану.

— Ні, — крутить головою Федько. — Хіба всіх знатимеш, їх там навалом.

На цьому я закінчую перший допит. Він дав багато навіть понад усяке сподівання. Хто міг припустити, що, розгубившись, Федько зробить такі зізнання.

Вранці я їду допитувати Івана Зінченка за дорученням слідчого, звичайно.

— У вас з ним, здається, виник непоганий контакт, — каже Віктор Анатолійович. — Це я вже відчув. Треба скористатися.

— Тим більше, — додає Кузьмич, — що його умову ти виконав. Не забудь.

І ось Зінченко знову сидить переді мною. Мружить брунатні очі на блідому трикутному обличчі. Довге розкуйовджене волосся на плечах розбігається масними змійками. Дивно, що його досі не обстригли.

— Ну, здоров, Іване, — кажу я. — Пригадуєш, на чому ми з тобою закінчили минулого разу?

— Мені за це не платять, — похмуро відповідає Зінченко і підкреслено байдуже дивиться кудись убік.

— Ну що ж. Тоді я тобі нагадаю. Ти сказав: «Коли Федько буде тут, у вас, тоді я й розкажу, що було того вечора на будівельному майданчику, коли ми з Федьком пляшку збиралися там розпити». Так, здається, ти сказав тоді?

— Не пригадую… — ще дужче суплячись, цідить крізь зуби Зінченко, як і раніше не дивлячись у мій бік.

Я розумію його стан. За ним немає іншого, тяжчого злочину, як за Федьком, йому немає чого зізнаватися і одержати покарання за те, що він вчинив тоді у котловані. Він боїться і цього покарання, яке йому по справедливості належить. І тому домогтися від нього зізнання у цьому злочині буде значно важче, ніж від Федька. Якщо тільки… Ага! Якщо Зінченко не захоче нічого розповідати, я скористаюсь іншим способом. Мені зараз спала на думку, здається, непогана ідея.

— Ти так сказав, — кажу я. — Точнісінько так. Ну, і ось Федір у нас. Якщо треба буде, дамо тобі з ним очну ставку. І він нам усе розповів, як було того вечора. І як ви крик почули, і як ти йти не хотів. І як ви труп жінки на дні котлована виявили…

Я навмисне не закінчую. І навмисне не все правильно передаю. Я чекаю реакції Зінченка на це повідомлення. І відразу помічаю, як уже при перших моїх словах він напружується і далі ловить кожне моє слово. Але погляд свій