Читати книгу - "Зашморг"

Я навмисне пропускаю поки що епізод на будівельному майданчику. Пізніше я до цього повернуся. А зараз цей епізод може його скувати, як того разу Івана. А для мене важливо, щоб Федір розговорився. Адже й далі нічого небезпечного для нього не сталося. Далі, я гадаю, він може розповідати спокійно.

— Куди поїхали? — байдуже перепитує Федько. — Чорт його знає, куди ми поїхали. Хіба я пам'ятаю!

— Ну, ну. Треба, Федоре, згадати, — кажу я і значуще додаю: —Чим швидше ви згадаєте, тим швидше ми закінчимо цю неприємну розмову.

Я чекаю від Федька відповідної реакції на ці слова. У нього ось-ось повинна зринути в голові божевільна думка, що його взяли не за вбивство, що його взяли випадково або з іншого, зовсім незначного приводу, а скоріше за все просто як свідка і відпустять, тільки-но він задовольнить цікавість цього довгов'язого оперативника.

Та Федько не поспішає. Ох, як важко повертаються іржаві шестерні у його мозку! Він морщить лоба, тре його брудними до чорноти пальцями і, здається, цілком щиро намагається згадати той клятий вечір. Але така напружена розумова діяльність, та ще тоді, коли він приголомшений раптовим арештом, дається йому ох як важко.

— Випили, значить… — бурмоче він, спрямувавши погляд у простір. — І поїхали… Куди ж ми поїхали? Додому, либонь? Гм…

— Ні. Не додому, — суворо перебиваю його я.

— Еге ж… — бурмоче далі Федько. — Звичайно… не додому. Що я там забув? До Івана?… Ні. Йому додому дорога закрита.

— Це ж чому?

— А! — зневажливо махає рукою Федько. — Жінка у нього знаєш як гуляє? Ого! Я б їй таке зробив! А він, малахольний, тільки дочечку свою ненаглядну, — тон у Федька стає вкрай уїдливий, — у село, бачиш, відвіз, до баби. А та — ха-ха-ха! — сліпа. Зрозумів? Сама з ласки при колгоспі живе.

— Поки синок у Москві пиячить, — не витримую я.

— А він, може, і пиячить через те, що переживав, — гмикає Федько. — Ти звідки знаєш?

— Сліпій матері від цього не легше.

— А він їй грошву шле. Сам бачив.

— Ну, гаразд. — Я вирішую повернути його до перерваної розмови. — Значить, додому, до Івана, ви того вечора не поїхали, так?

— Так…

— Куди ж ви поїхали?

— Куди поїхали?.. На залізку, либонь? — мрійливо говорить Федько і щосили шкребе потилицю. — Підкинути що-небудь.

— Оце вже більш можливе, — киваю я.

— Ну, факт. Туди й махнули, — з полегшенням констатує Федько. — Куди ж іще…

І раптом зупиняє на мені якийсь дивно задумливий погляд. Ніби вигляд мій йому щось нагадав чи на щось наштовхнув, і він зараз намагається уловити це «щось».

Новий поворот думок Федька мене дещо спантеличує. Поки що я його зрозуміти по можу.

— На залізницю? — перепитую я. — Вагони, либонь, збиралися там вантажити?

— Еге, — охоче підтверджує Федько. — Що загадають.

Він помітно пожвавлюється. Важка робота думки, певно, починає давати якісь плоди. Погляд його вже осмислений і навіть хитруватий. Якщо це пов'язано з новим поворотом у його думках, то погано, бо я усе ще не можу цей поворот зрозуміти. Втім, можливо, що й нема ніякого повороту, а формується, складається та сама божевільна думка, на яку я чекаю? Це цілком можливо, скоріше за все саме так, заспокоюю я себе.

Що ж, тепер можна трішки відступити назад і спробувати повернути Федька до інших спогадів.

— Все правильно, Федоре, — задоволено констатую я. — Усе так і було.

— А чого б то я брехав? — басить він у відповідь, також задоволений таким поворотом розмови.

— Й справді, — погоджуюсь я. — Тепер нам треба ще тільки один момент згадати. Іван от каже, що коли ви того вечора після продмагу ту, першу, пляшку роздушили, то для цього діла на якесь будівництво забрели. Так?

І знову я раптом ловлю на собі той напружений та незрозумілий Федьків погляд. Тільки тепер у ньому, мені здається, вже не вагання, не роздум, а якесь рішення, причому ризиковане, навіть відчайдушне рішення. У всякому разі, так мені здається.

— На будівництво забрели. Вірно, — повільно проказує Федько, не зводячи з мене настороженого погляду.

— Іван навіть запам'ятав там вагончик біля брами, зелений такий.

— Вагончик?.. Для робітників, либонь?.. — Федько на хвилину задумується. — Був такий… з нього ще хлопець вийшов, дивився на нас.

— Правильно, — киваю я. — І він вас бачив. А ви, значить, на будівництво зайшли. На вулиці пити не стали. Адже так?

Федько якось приречено киває.

— Ну так, зайшли.

— А далі ви вже самі розповідайте, Федоре, — пропоную я. — Це, мабуть, найкраще буде.

Якби хто-небудь знав, як важко дається мені цей спокійний, незворушний, часом навіть співчутливий тон у розмові з цією людиною, з убивцею Гриши Воловича, з покидьком і мерзотником, котрий у душі зараз сміється з мене і впевнений, що завоював моє довір'я, що благополучно вискочить звідси тому, що я цікавлюся справжніми дрібницями порівняно з тим, що лежить у нього на совісті. Тваринний страх так само швидко змінився в ньому тупою тваринною впевненістю у порятунку.

— Розповідати?.. — поволі, ніби вагаючись, перепитує Федько і раптом щосили кидає свою кепку на підлогу, й стілець під ним жалісно крякає та, здається, ось-ось може розсипатися. — Ех, матінко моя! Розповідати, так?! — азартно вигукує Федько і дивиться на мене шаленими очима. — А скільки мені відважать за таке діло, га, начальнику?

— Ти давай розповідай, — ледве стримуючи хвилювання, кажу я, непомітно для самого себе переходячи на «ти», як, зрештою, це давно вже зробив сам Федько.

— Щире зізнання враховується? — діловито запитує він. — Свистіти не буду.

— Врахується.

— Ну, тоді пиши, начальнику. — Тон у Федька врочистий і великодушний. — На признанку йду. Зрозумів? — Він якусь мить умовкає, зосереджується. — Зайшли ми, значить, у ту браму. Темрява така, хоч в око стрель. Ванька каже: «Не підемо далі. Давай тут». Ну, ми до парканчика, значить, і притулилися. У мене в кишені, як зараз пам'ятаю, огірочки та півбатона. Витягаю, значить. Іван по пляшці шибонув, корок — фіть! Ну, ковтнули. Закусили. Про те, про се балакаємо. І тут, розумієш, раптом крик: «А-а!» Короткий такий. Бабський. Я аж здригнувся. «Чув?» — питаю. А Іван каже: «Чув». Я кажу: «Звідти кричала». З двору, значить. З темряви. Куди ми йти не захотіли. «А що там?» — це, значить, Іван питає. А я кажу: «Зараз поглянемо. Може, хто бабу там притиснув?» А Іван каже: «А тобі що? Свідком побути хочеш?» Я кажу: «Ще чого! Цікаво знати. От і все». — «Давай почекаємо, — каже Іван, — він однаково через браму назад піде, той дядько». Ну, ми ще, значить, по разику ковтнули і