Читати книгу - "Зашморг"

Однак, і це Кузьмич нам втовкмачував не один раз, в останньому випадку — незліченні моральні втрати. Мало того, що «врятований» переконається, що за рахунок доносу, завдяки досить-таки цинічному і не вельми чесному «розкладу» влада може «списати» твій власний злочин. То чи можна поважати таку владу? Чи може вона мати авторитет? Чи може вимагати моральних вчинків від людей, якщо вона сама аморальна? Адже від «врятованого» багато людей дізнаються про цей гендель. Далеко підуть круги від кожного такого випадку.

Та й цього мало, запевняє Кузьмич. Такий «вигідний» гендель, а за ним другий і третій, зрештою, розхитає і знищить моральні принципи у тих людей, що уповноважені вести боротьбу із злочинністю. І це у сто крат небезпечніше, ніж усе інше. Тому жоден із нас не може навіть думати про такий шлях. Дізнався б Кузьмич, що подібне спало комусь на думку, — наслідки важко й уявити.

Злодій, бандит, хуліган чи ґвалтівник завжди десь внутрішньо, а часто й ззовні — егоїст та боягуз, нікчемний боягуз. І вічний страх сидить у ньому, часом переможений спалахами інших почуттів. Бо хоч і підсвідомо, та все ж відчуває, що, зважившись на злочин, він замахується не на одну людину, свою жертву, яку, може, й не боїться, а на щось незмірно більше — на державу, на суспільство, де він живе, на всі його закони. Замахується на силу, яка в будь-який момент може обрушитися на нього. Звідси й вічний страх.

Крім того, злочинець, як правило, людина обмежена, примітивна; у нього інстинкт, ниций інстинкт, завжди вищий, активніший за совість, за честь, гідність та інші моральні категорії. Але десь, часом у зародковій формі, ці категорії навіть у такої людини все-таки закладено, ледь-ледь прокльовуються в якомусь одному, найболючішому і найпотаємнішому закутку душі.

Так от, перший шлях, який нам Кузьмич завжди вказує, — це знайти, намацати потемки оту больову точку в душі. Саме у випадку такої удачі виникають разючі зміни в людині. І ми тоді кажемо: «Переродився».

Але це найскладніший та найважчий шлях, хоч і найкращий, найкорисніший як для людини, що порушила закон, так і для суспільства в цілому.

Є шляхи простіші. Можна, наприклад, використати властиві злочинцеві риси характеру, щоб створити у нього деякі нові уявлення про навколишнє життя, щоб заманити його у логічні пастки та глухі кути. Користуючись його ж міркуваннями, зрештою, можна переконати його, також цілком логічно, що обрана ним позиція марна і навіть шкідлива для нього самого, для нього особисто.

До цього, як правило, можна долучити і просте пояснення, розтлумачення елементарних і не лише елементарних норм кримінального та кримінально-процесуального кодексів і наших законів, що їх ці люди, як правило, знають недостатньо, а то й у свідомо кимось викривленому тлумаченні. Тим часом багато з цих норм, дохідливо й вичерпно пояснені, самі підштовхують, заохочують людину, що вчинила злочин, до чітко усвідомленого вчинку визнання своєї провини як найкращого порятунку.

Ці останні шляхи вимагають, на думку Кузьмича, менше праці і таланту, але вони цілком моральні, законні й безумовно гідні.

У мої двері тихо постукали. Я озиваюсь — і міліціонер заводить Федька. Це здоровенний, незграбний дядько в брудному, де-не-де подертому ватянику, чоботях і зім'ятій кепці. Округле обличчя його тесано грубо й кострубато, розплющений ніс, товсті, мало не до вух губи, одутлі, порослі золотавою щетиною щоки, шкіра вугрувата, вкрита дрібними синцями. Величезні ручиська, як старі лопати, у засохлій глині, криві та брудні до чорноти. Де він тільки не валявся у ці дні, де тільки не ночував!

Я показую Федькові на стілець, і той жалібно рипить під вагою цього слонового тіла.

— Кепочку зніміть, — ввічливо кажу я.

І Федько, сопучи, мовчки здирає кепку з масного, зліпленого волосся.

— Мухін Федір? — запитую я.

— Він і є, — хрипить Федько простуджено. — Чого хапаєте?

— Та от довідатись у вас про дещо треба.

Я відчуваю, як миролюбний мій тон трохи спантеличує і насторожує Федька.

— Що довідатися? — грубувато, але незлостиво запитує він.

— Ось хотів про це дізнатися у Івана, дружка вашого, — відповідаю я, — так він погано пам'ятає. Каже, у Федька спитайте, може, він запам'ятав.

— Іван скаже!.. — сердито бурчить Федько про всяк випадок, хоч зрозуміти, про що йдеться, ніяк не може.

Та й справді нелегко це зрозуміти. Адже у нього в голові кілком сидить лиш одне: вбивство. Та ще й — співробітника міліції. Ця думка все інше від нього відганяє, все інше для нього вже справжньою дурницею здасться. Це вбивство наповнює його душу страхом та панікою. А якщо у нього на совісті два вбивства? Якщо це він із дружком пограбував і зіпхнув Віру в котлован, на цеглу, на бетон? Втім, це вбивство сумнівне. Так і Кузьмич вважає і слідчий Ісаєв також. Не став би у такому випадку Зінченко так спокійно згадувати той вечір, пляшку горілки, яку вони з Федьком розпили, та будівельний майданчик на безлюдній вулиці, а тим більше єдиного свідка — хлопчину-робітника біля вагончика поблизу брами будівництва.

— Іван сказав, — мовлю я. — Що згадав, то й сказав. Тепер ваша черга згадувати.

Моя підкреслена ввічливість, незвичне звертання на «ви» сковують Федька, муляють, як нові святкові черевики, та й позбавляють можливості орієнтуватися.

— Минулого понеділка, — кажу далі, — не вчора, а минулого, ви з Іваном розвантажили машину з рибою в одному продмазі й одержали за це пляшку. Це було годині о десятій. Остання у той день ходка. Ну, й пішли ви цю пляшку розпивати. Пригадуєте?

— Ну?.. — недовірливо запитує Федько. — І що далі?

— То було це чи ні?

— А я звідки знаю?

— От тобі й на! Ви розвантажували і ви ж не знаєте?

— Ну, розвантажувати я, припустимо, розвантажував, що ж тут такого? — неохоче погоджується Федько, зрозумівши-таки, що відмовлятися від цього факту нерозумно.

І ще більше безглуздо через таку дрібницю сваритися зі мною.

— Саме так, розвантажував, — киваю я. — І далі, значить, теж усе так було, як Іван розповідав, еге ж? І не тільки Іван, до речі.

Я відчуваю, що думки Федька далекі зараз від усіх цих подій, як від Місяця, що він робить зусилля над собою, аби пригадати їх. І запитання мої здаються йому настирливими й зовсім не істотними.

— А що ж далі? — тупо дивиться на мене Федько. — Що він там… молов вам?

— Наприклад, куди ви потім поїхали, коли розпили