Читати книгу - "Утрачений світ"

Ми всі мовчки потисли руку професорові Челенджеру, а він зі свого боку скинув бриля й віддав низький укліи кожному з нас.

— Я хочу першим ступити на незнану землю, — сказав він. — Безперечно, це буде цікавий сюжет для якоїсь майбутньої картини на історичну тему.

Він уже наблизився до мосту, аж нараз лорд Джон схопив його за полу.

— Любий товаришу, — рішуче заявив він. — Я цього не можу дозволити!

— Не можете дозволити, сер?! — голова професора відхилилася назад, а борода випнулась наперед.

— Коли справа торкається науки, я завжди скоряюся перед вами, бо ви людина вчена. Але тут уже моя парафія, тож будьте ласкаві слухатись мене.

— Як це «ваша парафія», сер?

— В кожного з нас свій фах. Я в даному разі — солдат. Ми збираємось завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці можна спіткати ворога. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, по-моєму, не слід.

Зауваження це було вельми серйозне, і знехтувати його не випадало. Челенджер шарпнув головою і знизав плечима.

— Гаразд, сер, але що ж ви пропонуєте?

— Цілком можливо, що серед тих онде кущів засіло якесь канібальське плем'я, чекаючи на свій сніданок, — сказав лорд Джон, дивлячись через прірву на той бік. — Тож аби не потрапити в казан з окропом, краще вжити застережних заходів. Будемо сподіватись, що там ніякої небезпеки немає, але діймо так, ніби вона існує. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою всі чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді поки один з нас переходитиме натойбіч, решта буде прикривати його своїми рушницями. А там він нехай пересвідчиться, що й для всіх нас нема ніякої небезпеки.

Челенджер сів на пенька й аж застогнав від нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодилися, що в таких випадках провід має брати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найтяжчої ділянки підйому був канат, і спускатись, та й підніматись стало набагато легше. За годину ми повернулися з рушницями й дробовиком. А метиси за наказом лорда Джона принесли торбу з харчами на випадок, якби наша виправа на той берег затяглася. В кожного з нас у набій пику було повно набоїв.

— Тепер, Челенджере, якщо ви конче хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування скінчилися.

— Дуже дякую за ласкавий дозвіл, — сердито відповів професор, який не визнавав нічийого авторитету. — Коли вже ви так люб'язно дозволяєте, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.

Челенджер з топірцем за плечима сів верхи на стовбур і, перебираючи руками по ньому, невдовзі дістався до протилежного боку. Ставши там на ноги, він закинув угору руки.

— Нарешті! — загукав Челенджер. — Нарешті!

Я з тривогою дивився на професора, остерігаючись, чи не влучить у нього якась ворожа стріла із зеленої гущини. Але все було спокійно, тільки якийсь чудний барвистий птах знявся у Челенджера з-під ніг і зник між деревами.

Другим перебрався через провалля Самерлі. Просто незвичайна енергія була в такому немічному тілі! Він наполіг, щоб на нього почепили дві рушниці, тож коли він опинився на тому боці, обидва професори вже мали зброю. Після Самерлі поліз я, силкуючись не дивитись у жахливу безодню, що розступилася у мене під ногами. Самерлі простяг мені приклад своєї рушниці, і через секунду я уже схопив його самого за руку. Щодо лорда Джона, то він любісінько пройшов собі по стовбуру, справді пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певно, залізні нерви!

Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в утраченому світі, де перед нами бував лише Мепл-Вайт. Для нас то була хвилина найвищого тріумфу. Хто міг би подумати, що вона передуватиме найжахливішим нещастям? Дозвольте коротенько розповісти, як усе це жахіття сталося.

Ми відступили від краю плато і пройшли ярдів з п'ятдесят чагарниками, коли позад нас розлігся оглушливий гуркіт. Всі ми як один метнулися назад. Наш міст зник.

Геть унизу, біля підніжжя плато, я побачив купу гілля та трісок з розтрощеного стовбура. То все, що лишилося від нашого бука. Може, край майданчика не витримав і завалився? Спершу саме це спало всім нам на думку. Але за мить з-за прискалка на скелі звільна виткнулося смагляве обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, тільки не той Гомес, що завжди такий непроникний, такий догідливо усміхнений. Ми бачили перед собою вогнистий погляд і лице, скривлене ненавистю та шаленою радістю задоволеного почуття помсти.

— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Рокстоне!

— Ну? — озвався наш товариш. — Я тут.

З того боку провалля до нас долинув зухвалий сміх.

— Атож, ти там, англійська псяюро! Там ти й повік лишишся. Я чекав, довго чекав і нарешті час мій настав. Нелегко було тобі дертись угору, — спускатися, побачиш, буде ще важче. А, кляті дурні, спіймалися-таки! Вскочили в пастку всі до одного!

Від подиву ми не могли й рота розтулити. Ми лише стояли і вражено дивились на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, чим саме він підважив нашого моста. Обличчя його на хвильку сховалося, а тоді з'явилося знову, ще лютіше, ніж перше.

— Ми мало не вбили вас отоді брилою, у розпадині, — крикнув він, — але так буде краще! Повільніше й дошкульніше. Ваші кістки збіліють тут і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти подихатимеш, згадай за Лопеса, якого ти застрелив п'ять років тому над річкою Путумайо. Він мій брат, і нехай буде, що буде, але я помру тепер спокійно, бо помстився за брата.

Він запекло посварився на нас рукою і зник.

Якби метис задовольнивсь цією своєю помстою і просто ушився собі, все вийшло б для нього на добре. Але його занапастив нерозумний, нездоланний нахил до драматичних ефектів, властивий усім представникам латинської раси. Та й Рокстон, чоловік, що в трьох республіках Південної Америки здобув славне ім'я «бич Божий», був не з тих, хто дозволяє безкарно брати себе на глузи. Метис уже спускався зі скелі з протилежного боку, та раніше, ніж він устиг добутись землі, лорд Джон підбіг з рушницею до урвища й вистежив свою жертву. Єдиний постріл, і ми, нічого так і не побачивши, тільки вчули зойк і глухий шум від падіння тіла. Рокстон прилучився до нас із скам'янілим обличчям.

— Я вклепався, як хлопчисько, — гірко мовив він. — Через мою