Читати книгу - "Стара фортеця"

шпурляють у вогонь що трапиться: вазони з квітами, скляні кулі, садові лійки… Але спинити вогонь не можна. Будинок палає дедалі більше й лютіше. Тріщать балки, покрівля з гуркотом падає вниз, і замість красивого, схожого на маленький замок будинку залишається купа димучих руїн. А вранці по всьому місту нас, паліїв, розшукують озброєні пікети петлюрівців…

Віддихавшись, ми поволі побрели до міста. Вийшли на Тернопільський спуск.

Скрізь погашені вогні.

Біла бруківка тяглася вгору, до центрального майдану. Пивниця Менделя Баренбойма була закрита довгою гофрированою залізною шторою.

Тихо. Нікого.

Тільки далеко за мостом лунають кроки якогось запізнілого прохожого.

Я подумав: «А що як піти до міської ратуші?» Там нагорі, в будочці, день і ніч сидить вартовий. Якщо в місті пожежа, він подає сигнал. Тоді відразу починається метушня, під ратушею відчиняються широкі двері пожежної команди, і на вулицю, цокаючи копитами, вилітають сірі коні, запряжені в платформи з насосами та червоними діжками. А на лінійках мчать пожежники з блискучими сокирками.

Неодмінно треба підійти до ратуші. Якщо в Григоренка зайнялася веранда, вартовий обов'язково помітить вогонь.

Ми робимо круг і підходимо до ратуші. Двері пожежної команди зачинені.

Хвилин десять ми чекаємо біля ратуші: ось-ось пролунає звідти, згори: «Пожежа! Горить!» Але там тихо.

Сидить у будочці над сонним містом самотній пожежник, лічить з нудьги зорі і, мабуть, нічого, окрім покрівель, мокрих від роси, та безлюдних вуличок, не бачить.

Великі стрілки на годиннику ратуші показують пів на одинадцяту. Ой, як пізно! Тітка, мабуть, уже лягла й хвіртку зачинила…

Хвіртка справді була на замку. У двір я потрапив, перебравшись через паркан. Тітка відчинила мені двері й одразу ж, не спитавши, де я був так пізно, лягла знову спати.

А я довго не міг заснути. Мені здавалося: ось-ось прийдуть по мене петлюрівці й потягнуть мене до в'язниці. А найголовніше ж те, що обороняти мене буде нікому. От якби вдома був батько — інша річ.

Але батько далеко…

Кілька років тому, коли ми жили в іншому місті, мій батько пив, дуже пив.

Його не виганяли з друкарні тому, що він умів складати французькою, грецькою та італійською мовами. А саме за тих років друкарня одержувала багато роботи з Одеси різними мовами.

— Без мене їм не обійтись, — усміхався батько, розповідаючи матері про ці замовлення.

І справді, замовлення ці були прибуткові, хазяїн на них добре наживався, і йому хоч-не-хоч доводилося миритися з батьковим пияцтвом.

Я ніколи не бачив, щоб батько пив дома.

Звичайно він напивався до безтями десь у місті, а тоді, п'яний, блукав по вулицях, штовхаючи перехожих і перекидаючи вуличні урни.

До нас додому хазяїн друкарні присилав посильного. Не переступаючи порога, посильний питав:

— Манджура вдома? Хазяїн кличе!

Мати відразу здогадувалася, в чім річ. Накинувши на худі плечі єдину, уцілілу в^д батькових очей оранжеву хустку, вона брала мене за руку.

Я знав, що зараз ми підемо шукати батька, й радів.

У пивницях погано пахло тютюновим димом та квашеним ячменем, зате було дуже весело. Зіпершись на круглі мармурові столики, сиділи в диму на кругленьких діжках якісь незнайомі люди й жадібними, великими ковтками пили вкрите білою піною прозоре пиво. Люди голосно лаялися, плескали один одного по плечах і шпурляли на підлогу, просто собі під ноги, червоні, невисмоктані клешні раків.

Якщо в пивницях батька не було, ми йшли в Олександрівський сад. Посильний сутулячись ішов поряд, і мати розпитувала його, скільки грошей одержав батько і чи скоро знову даватимуть жалування.

За ворітьми парку, на піщаних майданчиках, бавилися нарядні діти.

Вони походжали біля лавочок у білих матроських костюмчиках і сандаліях. У дівчаток у косичках були бантики. Я знав, що цих дітей приводили до парку їхні няньки. Вони сиділи тут-таки на лавах, лузали насіння й розмовляли одна з одною.

Діти катали навколо клумб жовті обручі, стрибали через скакалки, хлопчики копалися в купах золотавого вологого піску. Біля них на піску валялися дерев'яні формочки — жовті, рожеві, лілові чарочки та чашечки.

Я заздрив нарядним дітям.

Мені здавалося, що вони щодня їдять оті рожеві тістечка, що виставлені у вітрині кондитерської.

Ми проходили повз дітей, що бавилися, у глиб парку. І тут мати відпускала мою руку і йшла сама вперед.

Вона раз у раз нахилялася, зазираючи під кущі. Посильний ледве встигав за нею. Я біг позаду, обриваючи з гілок зелені стручки акації, якими набивав собі повні кишені. Я робив із стручків пищики.

Батько любив спати в парку сидячи. Притулиться спиною до стовбура дерева та й спить, схиливши голову. А його замащена кепка насунута на очі, і з кишені стирчить шийка пляшки.

Батька будили, він мимрив і крутив головою. Його підводили, брали попід руки, мати з одного боку, посильний з другого, й вели через усе місто до друкарні.

Я йшов позаду, часто зупинявся біля афішних будок, розглядаючи малюнки на афішах, подовгу стояв біля вітрин і взагалі поводив себе так, наче поперед мене йшли чужі, незнайомі мені люди. Мені було соромно за батька.

Особливо соромно мені було, коли він раптом ні з того ні з сього починав співати.

Мати умовляла його помовчати — адже за співи його міг заарештувати городовий, але батько не слухав і співав дедалі голосніше одну й ту ж жалісну й журливу пісню:

З собою котелки візьмем,

Конвой піде за нами;

Кайданний марш тоді почнем

Співати ми з сльозами.

Підійшовши до друкарні, ми сідали на сходинки високого кам'яного ґанку. Посильний біг до хазяїна. А батько знову засинав. Виходив хазяїн — худенький, середній на зріст рудий чоловічок — і зупинявся на ґанку, трохи вище за нас. Потім він шепотів щось на вухо посильному. Посильний біг і повертався з великим емальованим глечиком, з якого через край на сходинки лилася вода. Мати одну по одній стягала з батька обидві сорочки. Батько сидів на сходинках скуйовджений, сонний, змучений, жалюгідний. Він поглядав то на матір, то на хазяїна й мурмотів:

— Та йдіть ви, іроди. Ото ще, їй-богу! Ну, поспати дайте!

Мати відходила набік, а хазяїн кивав посильному. Той піднімав глечик, нахиляв його й помаленьку лив на батькову голову холодну воду.

Я бачив, як струмені води розбризкуються на батьковій лисині, і щулився.

«Чого ти ждеш? — шепотів я сам собі. — Встань, вирви з рук посильного глечик, вдар його по зубах і тікай!»

Але батько й не думав тікати. Він мляво розтирав воду по обличчю мокрою п'ятірнею. Вода