Читати книгу - "Брамник"

Кузню зумисне побудували віддалік, щоб дзенькіт і брязкіт не тривожили сусідів. Це було нині на руку.

Кузня давно спорожніла — войовничі селяни, коваль і підмайстр спали важким хмільним сном і бачили свою перемогу. Про всяк випадок Руал прислухався, тихенько постукав, далі ввійшов усередину. Навпомацки, забруднюючи руки пилом і павутинням, відшукав лампу і кресало. Вогник зажеврів, освітив купу зброї, складену під стіною.

У своїх мандрах Ільмарранену не раз доводилося допомагати ковалям. Він знав, як роздувати горн. Але мусив поспішати.

Мчали хмари по чорному небу. У рвані діри між ними байдуже дивилися зірки. Піт заливав обличчя Ільмарранена.

Спало селище. Спали негарні замучені злиднями й знущанням чоловіків жінки. Спали бліді, залякані діти. Хропли їхні батьки, зустрічаючи ранок битви в корчмі…

Коли перші ознаки майбутнього сходу сонця пробилися крізь хмари, Руал знову лежав у своєму хліві, відхекуючись після нестримного бігу. Залишалося сподіватися, що ніхто не бачив.

Він знову намотав чужий пояс собі на зап’ястя. Залізний гак, що замикав двері, був на місці, у розхитаній петлі. Руал лежав, покусуючи губи, прислухався, напружено чекав.

Він чув, як прокинулися п’яниці. Трохи охололі за ніч, вони підбадьорювали один одного лайками на адресу «бджолярів». Бурчали, збираючись, жінки. А далі всі рушили до кузні, по зброю. Якийсь час нічого не було чути, потім загупали швидкі кроки, Руал вловив хекання людей, що бігли. Відлетів гачок, розчахнулися двері.

— Агов, провидцю… Ну-бо, покажися людям — бачити бажають тебе…

На порозі стояли двоє — один, очевидно, підмайстер коваля, другий — довготелесий хлопець, якого Руал бачив напередодні в юрбі. Обоє здавалися розгубленими й наляканими.

— А що? — спитав Ільмарранен, потягаючись, наче спросоння.

Його підвели за плечі, розв’язали руки:

— Що ти там учора плів про знамення, га?

Руал перевів погляд з одного на іншого, насупився:

— Що сталося?!

Довготелесий мотнув головою в бік кузні:

— Ходи, подивися…

Люди оточили кузню, не наважуючись підійти ближче. Говорили пошепки, здригалися, озирались.

— Розступіться! — гукнув Руал. Від нього злякано сахнулися.

Він зробив кілька невпевнених кроків і зупинився.

З подвір’я кузні виїжджав віз коваля, малий, поламаний, на трьох колесах. Виїжджав, та не міг виїхати, бо запряжений у нього був білий кінський кістяк. Вигиналися дугою, втикалися в землю голі ребра, порожніми очними западинами вирячався важкий череп. Моторошно стирчали голоблі, теліпалися на вітрі віжки, закинуті на передок. У розсохле дно воза ввіткнуто було мечі та піки — покручені, погнуті, понівечені, вони стирчали густо, як потворні зарості.

Руал, як стояв, укляк на землю й простяг руки до небес:

— Знамення… О, жахливе знамення! — бурмотів він у невдаваному розпачі.

Юрбу дедалі більше охоплював жах. Заголосили жінки, знервовано загримали на них чоловіки. До Руала підійшов блідий коваль, підняв його за комір, грізно насупився, але голосом виказав власне сум’яття:

— Ну, ти… Накаркав… Що це таке, кажи?!

Руал обвів поглядом злякані обличчя. Ані сліду колишньої відваги та рішучості, тільки ненависть і страх. Ільмарранен гірко похитав головою, обійшов страшну упряжку, накреслив риску в напрямі її руху, вражено прошепотів: «На захід!» — і схопився за голову:

— Люди, це знамення… Ви прогнівали небо, звідси град… Ви не покаялися, і ось нове, грізне попередження… Це знак смерті! Це найгірше з можливих знамень… Ви мусите забути несправедливі, жорстокі плани, ви повинні помиритися з сусідами. Впокортеся, подумайте про несправедливості, вами вчинені, відмовтеся від ненависті, інакше мор, голод і божевілля опанують ваше селище!

Люди перезиралися, знизували плечима, перешіптувались, огризалися одне на одного, косували на Руала, плювалися, сварилися, важко розмірковували, заламували руки, розглядали порожнє небо і нарешті бочком, бочком почали розходитися. Розійшлися всі, потупившись, відвертаючи очі, бурмочучи собі під ніс. Пагорб спорожнів, тільки переступав з ноги на ногу коваль та осторонь трусилися підмайстри.

— Що… тепер? — спитав коваль з марновірним жахом, вказуючи на віз зі зброєю.

— У вогонь, — твердо сказав Руал. — І боронь Боже тобі, ковалю, бодай раз у житті викувати що-небудь подібне!

Той супився, голосно ковтав слину, ходором ходила його жилава шия.

Рипіли кістки на вітрі, ніби намагаючись зрушити з місця воза.

Він ішов переможцем. Не вінчали його лаврами й не кидали квітів під ноги. Йому навіть не дали шкоринки хліба на дорогу, і все одно він ішов переможцем. Ніколи не довідається про це вдова з селища, де шикуються рядами вулики, забудуть подорожнього хлопчаки-рибалки, не згадуючи про нього, виростуть цибаті дівчиська. Нехай. Він іде переможцем.

Палало високе багаття в кузні. Зачинилися двері й віконниці, з кожної шпарки за ним спостерігали насторожені, недобрі очі. Він ішов. І коли вже вийшов за околицю, в поле, закинув голову й зайшовся переможним сміхом.

Висихала під сонцем трава. Він почувався як ніколи легким і впевненим і майже не здивувався, коли його виразно покликали: «Марране!»

Він озирнувся і, звичайно, нікого не побачив. Тяглися лани, темніли вдалині гайки, колихалося незжате колосся. І хтось засміявся тихо і вкрадливо… Десь там, у ньому, всередині, хтось інший, сторонній, засміявся і сказав: «Добре, вправно, Марране!»

* * *

Позолочена карета торохтіла на вибоях, жваво бігла шестірка вороних, які непохитно зносили всі злигодні непростого шляху. Як заговорені, сказав би я, якби не знав, що коні справді заговорені Лартом від халеп і хвороб. Та й карета — скільки вже проскакали по вибоїнах її важкі колеса, а що їй зробиться!

Я, однак, ні заговореним, ані залізним не був. Подорож висотувала з мене останні жили, а всі ці дівчиська, які провіщають, і книги, що самі собою спалахують, звичайно, здоров’я аж ніяк не додають.

Ларт був приголомшений невдачею і не міг пробачити мені знущань купчихи. Наші стосунки вкрай зіпсувалися, я знати не знав, як залагодити свою провину.

Так минув тиждень, і ми прибули до замку барона Химеціуса. Барон прийняв нас чемно, але прохолодно. Потай він вважав усіх магів дармоїдами, такими само непотрібними, як ґудзики на капелюсі, однак уголос висловлювався м’якше:

— Пане е-е-е… Дайнире, чи не зволите ви пояснити мені та моїм домашнім, так би мовити, зміст так званого магічного дару? — спитав він під час першого ж обіду в залі, де за довгим столом сиділи сам барон, його бліда дружина, вогненно-рудий син, дві маленькі дочки, бабуся-годованка і я з Легіаром, який виструнчився за