Читати книгу - "Борва мечів"

А ТОДІ ВОНА ЗІТХНУЛА,

РУЧКОЮ ЙОМУ МАХНУЛА,

«КРАСНИЙ, ГОЖИЙ МІЙ ВЕДМІДЬ,

ЗАБИРАЙ МЕНЕ УМИТЬ!»

ОТАКИЙ ТО БУВ ВЕДМІДЬ —

КРАСНУ ДІВКУ ВКРАВ УМИТЬ!

ОЙ, ДІВЧИНУ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДВЕЛИ,

ХАЙ БЕЗ ЛИЦАРІВ, БЕЗ МЕДУ,

А ВСЕ Ж ДОЛІ НАЖИЛИ!

Салотрус проревів останній рядок, скочив у повітря і гепнувся на обидві ноги так, що келихи й тарелі на столі гучно брязнули. Жінки засміялися та заплескали долонями.

— Я вже гадала, та бридка пісня ніколи не скінчиться, — мовила Колюча Королева. — Зате хоч сиру нарешті принесли.

Джон I

Світ був сірий і темний, пахкотів шишками, мохом та холодом. Бліді тумани піднімалися від чорної землі. Вершники пробиралися між розсипів каміння, розпатланих вітром дерев, униз схилом до гостинних багать, які сяяли на дні річкової долини, наче розкидані підлогою самоцвіти. Вогнищ було стільки, що Джон Сніговій навіть не брався їх рахувати: може, кількасот, а може — кілька тисяч. Друга річка миготливого світла уздовж берегів білої скрижанілої річки Молочної. Пальці правиці самі собою згиналися та розгиналися, мовби прагнучи меча.

З гребеня пагорба вони сходили без прапорів чи сурм; тишу порушувало тільки віддалене муркотіння річки, стукіт копит і клацання кісток Торохкалового обладунку. Десь угорі маяв за вітром орел на великих голубих крилах, а унизу долали свій шлях люди, коні та один білий лютововк.

Чиєсь копито зрушило камінь, той покотився схилом, і Джон побачив, як Привид повернув голову на раптовий шум. Лютововк зазвичай біг собі цілий день за вершниками вдалині, але коли над смереками сходив місяць, швидко доганяв їх стрибками, виблискуючи червоними очима. Собаки Торохкала, як завше, вітали його навіженим гавкотом і розлюченим гарчанням, та лютововк на них не зважав. Шість днів тому найбільший з хортів напав на Привида ззаду, поки дичаки ставали табором на ніч. Вовк обернувся, ухилився від його зубів і жбурнув пса геть зі скривавленим стегном. Опісля того решта зграї трималася якнайдалі.

Бахмутик Джона Сніговія тихенько заіржав, але лагідний дотик та добре слово його заспокоїли. Якби ж так само легко долалися власні Джонові страхи… Він був одягнений у все чорне — колір Нічної Варти — але попереду і позаду нього юрмився ворог. «Куди не кинь оком — навкруги дичаки. А посередині я.»

Ігритта начепила на себе кобеняка Кворина Піврукого. Ленил мав на собі кольчугу Кворина, списниця-здоровачка Рагвила — його ж рукавиці, а один із лучників — чоботи. Шолом Кворина виграв незугарний коротун на ім’я Довгоспис Рик, але на його вузькій голові той сидів поганенько, тому він віддав Ігритті й шолома. Торохкало віз у торбі кістки Кворина разом зі скривавленою головою Міляка, що свого часу пішов із Джоном на розвідку до Вискливого Пересуву. «Він мертвий. Усі мертві, крім мене. А я — мертвий для решти світу.»

Ігритта їхала просто поруч, а попереду — Довгоспис Рик. Князь-над-Кістками поставив їх двох стерегти Джона.

— Якщо ґава втече, я й ваші кістки виварю, — попередив він, перш ніж рушити, і вишкірився крізь криві зуби велетневого черепа, якого носив за шолом.

Ігритта презирливо тюгукнула.

— Може, хочеш сам його стерегти? Ні? Тоді помовч. Скинув справу на нас — то дай спокій і не пхай свого носа.

«Вільний нарід, одначе» — подумав Джон Сніговій. Торохкало очолював похід, та схоже, ніхто з загону й не думав перед ним запобігати.

Дичацький ватажок пришпилив його на місці недружнім поглядом.

— Цим телепням, гайвороне, ти ще можеш задурити голову. Але не гадай, що так само легко заб’єш баки Мансові. Манс на тебе раз гляне — і знатиме, що ти брешеш. А коли взнає, я собі з твого вовка зроблю кожуха. А тобі, м’якенький хлопчику, випатраю кишки і запущу тхора в живіт.

Джонова правиця сама собою стиснулася і розтиснулася, розминаючи обпечені пальці під рукавицею. Але Довгоспис Рик лише зареготав.

— Де ти знайдеш тхора посеред снігів?

Першої ночі, після довгого кінного переходу, вони отаборилися у мілкій круглій кам’яній западині на вершині безіменної гори і підсунулися купою до вогню, коли почав летіти сніг. Джон дивився, як тануть сніжинки, пролітаючи над вогнищем. Незважаючи на вовну, хутро та виварену шкіру, холод просякав йому до кісток. Ігритта повечеряла і сіла поруч, нап’явши каптура та сховавши долоні до рукавів, щоб зігрітися.

— Коли Манс почує, як ти упорався з Півруким, то візьме, не сумнівайся, — сказала вона йому.

— Що візьме?

Дівчина насмішкувато реготнула.

— Тебе до нас. Гадаєш, ти перша ґава, яка злетіла сюди зі Стіни? Потай ви усі до одного мрієте літати вільно.

— А коли я стану вільним, — неквапом проказав він, — то зможу й вільно піти, куди схочу?

— Та певно, що зможеш. — Якщо не зважати на криві зуби, посмішка її була тепла і приязна. — А ми зможемо вільно тебе вбити. Жити вільним — небезпечно. Але хто волі скуштував, тому інша страва не смакуватиме.

І поклала йому долоню в рукавиці на ногу трохи вище коліна.

— От сам скуштуєш — тоді побачиш.

«Побачу» — подумав Джон. — «І побачу, і почую, і про все дізнаюся, а тоді віднесу звістку на Стіну.» Дичаки вважали його кривоприсяжцем, та насправді він лишився вірним братчиком Нічної Варти і виконував останній обов’язок, покладений на нього Кворином Півруким. «Тим самим, якого я власноруч убив з його ж наказу.»

Унизу гори вони натрапили на невеличкий струмок, що стікав з підніжжя до річки Молочної. Потік зверху виглядав зробленим із каменю та скла, хоча десь глибше під морозною поверхнею чувся плин води. Торохкало повів усіх просто через струмок, трощачи копитами крижану кірку.

Скоро перед ними виникли вартові Манса Розбишаки. Джон зміряв їх уважним оком: восьмеро вершників, чоловіки й жінки, вдягнені у хутро та виварену шкіру, подекуди шолом чи таку-сяку кольчугу. За зброю вони мали рогатини, відпалені у вогні списи, а ватажок їхній — тілистий білявий молодик зі сльозавими очима — велику, добре нагострену криву косу блискучої криці. «Плакун» — зрозумів Джон з одного погляду. Чорні братчики оповідали про нього страшні казки. То був знаний наскочник і харцизяка того самого штибу, що й Торохкало, Харма Песиголовка чи Алфин Ґаворіз.

— Вітаю, Князю-над-Кістками, — мовив Плакун, забачивши їх. Джона та вовка він зміряв особливо пильним поглядом. — Це ще хто такий?

— Це