Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поволі кволе проміння вранішнього сонця розсіяло туман. У східній частині обрію показався променистий диск. Море під його промінням спалахнуло, мов порох. Високі лапаті хмари забарвилися у прекрасні ніжні напівтони, а їх обрамлювали, немов мереживом, перисті хмаринки, так звані котячі язички, які віщували вітряну погоду.
Але що таке вітер для «Наутилуса», який не боявся навіть бурі!
Я з радістю зустрічав схід сонця, життєдайне явище природи, аж раптом почув чиїсь кроки.
«Нарешті капітан Немо», — подумав я і вже приготувався привітати його, але обернувшись, побачив його помічника. Він вийшов на палубу і, здається, не помічав моєї присутності. Приставивши до очей підзорну трубу, він дуже уважно оглядав небосхил. Закінчивши спостереження, він підійшов до люка і промовив фразу, яку я мимоволі запам'ятав дуже добре, бо чув її щоденно за подібних обставин:
«Nautron respoc lorni virch!»
Але я й гадки не мав, що означала ця фраза.
Вимовивши ці загадкові слова, помічник капітана зійшов униз. Я подумав, що «Наутилус» зараз почне занурюватися під воду, тому також повернувся усередину.
Минуло п'ять монотонних днів, — нічого не відбувалося, змінювалося лише меню. Щоранку в один і той самий час помічник капітана оглядав у підзорну трубу виднокіл і повторював наведену вище фразу. А капітан Немо так і не виявив бажання поспілкуватися зі мною. Я вже було вирішив, що більше ніколи не побачу його і перестав сподіватися на зустріч. Але 16 листопада, увійшовши до своєї каюти разом з Конселем і Недом, я помітив на столі адресовану мені записку.
Я одразу ж прочитав текст, написаний французькою мовою, але готичним шрифтом, який нагадував літери німецького алфавіту. Ось, що там було написано:
«Панові професору Аронаксу. На борту „Наутилуса“ 16 листопада 1867 року Капітан Немо запрошує пана Аронакса взяти участь у полюванні; яке відбудеться завтра вранці у його лісах на острові Креспо.
Капітан Немо сподівається, що ніщо не завадить професорові прийняти його запрошення. Він буде радий, якщо супутники пана професора захочуть приєднатися до нашої екскурсії. Командир „Наутилуса“ капітан Немо».
— На полювання? — вигукнув Нед.
— Та ще й у його лісах на острові Креспо! — здивовано додав Консель.
— Оце новина! Капітан уміє дивувати! — сказав я.
— Виявляється, інколи цей чоловік ступає на землю? — запитав Нед Ленд.
— Здається, у запрошенні все сказано однозначно, — відповів я, перечитуючи записку капітана.
— Не ввічливо відмовлятися від запрошення без вагомої на те причини, — заявив канадець. — А от коли ми опинимося на суходолі, обдумаємо, як і що нам робити далі. І попри все інше, я б не відмовився від шматка свіжої дичини.
Я не міг збагнути, як поєднати ненависть капітана Немо до континентів і островів із його запрошенням на полювання у лісах Креспо.
— Давайте спершу з'ясуємо, що це за острів! — запропонував я товаришам.
Ми утрьох нависли над мапою. Я одразу ж знайшов позначення цього острівця під 32°40′ південної широти і 167°50′ західної довготи. У додатку до мапи зазначалося, що цей острів відкрив у 1801 році капітан Креспо і що на старовинних іспанських мапах він значиться як Rossa de la Plata, що означає «Срібний бескид».
З цих даних я зробив висновок, що ми перебували приблизно за тисячу вісімсот миль від нашої відправної точки і що «Наутилус» змінив курс, повернувши на південний схід.
Я вказав своїм супутникам на скелястий острівець, який губився у північній частині Тихого океану.
— Знаєте, що я про це думаю? — запитав я. — Якщо капітан Немо і виходить інколи на сушу, то обирає абсолютно безлюдні острови!
Консель ніяк не відреагував на моє спостереження, а Нед Ленд, вочевидь розчарований, лише похитав головою. Потім обидва пішли до себе. Після вечері, яку подав мовчазний і безпристрасний стюард, я ліг спати дещо стривожений.
Прокинувшись уранці 17 листопада, я відчув, що «Наутилус» стоїть на місці. Хутко зодягнувшись, я пішов до вітальні.
Як я і очікував, капітан Немо був там — він чекав на мене. Коли я увійшов, він підвівся, привітався і запитав, чи приймаю я його запрошення на полювання.
Оскільки він не вважав за потрібне пояснювати, чому аж вісім днів не виходив на контакт зі мною, я теж вирішив не торкатися цієї теми і лише повідомив, що разом зі своїми супутниками радо складу йому компанію. Але я не зміг стриматися від запитання:
— Вибачте, капітане Немо, чи можна вас запитати?
— Будь ласка, професоре, — відповів він. — Якщо зможу, обов'язково дам відповідь.
— Як сприймати той факт, що ви, капітане, розірвавши будь-які зв'язки із землею, володієте лісами на острові Креспо?
— Шановний професоре, — відповів капітан Немо, — ліси моїх володінь не потребують ані сонячного світла, ані тепла, у них не водяться леви, тигри, пантери, там ви не зустрінете жодної чотириногої тварини. Про існування цих лісів знаю лише я один і ростуть вони лише для мене одного… Це не земні ліси, а підводні.
— Підводні ліси? — перепитав я.
— Підводні, професоре.
— І ви пропонуєте нам побувати у цих лісах?
— Щиро запрошую! — промовив капітан Немо.
— А як туди дістатися — пішки?
— І ніг не замочивши, — запевнив він.
— Ще й полювати там?
— Неодмінно полювати.
— То треба взяти рушниці.
— Обов'язково.
Я подивився на капітана Немо, як зазвичай люди дивляться на диваків, а якщо бути відвертим до кінця, як на безумця.
«У цього пана, вочевидь, не все в порядку з головою, — подумав. — Тепер зрозуміло, чому він не показувався більше тижня, мабуть, у нього був період загострення. Як знати, а чи здоровий він зараз? Цікаво, на човні є особистий психіатр? Чи цей безумець, як усі інші, вважає себе здоровим? Тим гірше для нас… Шкода! Я гадав, що маю справу з диваком. Неприємна ситуація, але терпима. А виявляється, він божевільний! Це вже не смішно…»
Гадаю, ці думки були у мене на лобі написані, але капітан Немо лише кивком голови запросив слідувати за ним. Оскільки з курсу психотерапії я добре знав, що безумцям краще не перечити, то без зайвих слів підкорився.
Ми увійшли до їдальні, де вже було подано сніданок на дві персони.
— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — прошу вас почуватися як удома. За сніданком ми продовжимо нашу розмову. І пам'ятайте, що я запросив вас у ліс, а там ресторанів немає! Тому раджу наїстися ситно, бо обідати, вочевидь, ми будемо дуже пізно.
Сніданок я оцінив. У меню було включено рибу, шматочки голотурій-трепангів, пресмачні зоофіти, приправлені пікантним соусом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.