Читати книгу - "Бікфордів світ"

– Щось сонце не заходить! – висловив своє здивування вголос Василь.

– А тут так буває, – поділився досвідом хазяїн. – Буває, що стоїть воно по три дні підряд на одному місці, а потім ніч дуже довга настає. Вночі-то вони не воюють, тиша така божественна, що всякі природні шуми здалека чутно.

Виспавшись на печі, вони прокинулися досить бадьорими. Григорій сплигнув на підлогу, розпалив згаслу вночі піч, приніс води.

На той час, як Харитонов зліз униз, на столі вже стояли й пускали пару два наповнені кухлі, в яких, абсолютно несподівано для Василя, був справжній чорний чай.

– Звідки? – глянув він на Григорія.

– Із Москви либонь… – відповів Григорій, риючись у полотняному мішку біля печі.

Окріп обпікав губи, і Харитонов уже відчув, як відшарувався шматочок шкіри на нижній губі, але чомусь так хотілось напитися цього чаю, що молодший матрос ніяк не міг стримати себе.

Зупинився він тільки тоді, коли відчув, що і піднебіння пече нестерпно.

– Ну куди тебе! – з докором подивився на нього хазяїн, який підійшов до столу. – Віднімають, чи що? – І він поставив біля свого кухля консервну бляшанку і коробку «Московських сухарів».

– Залишки минулого пайка, що з літака скинули, – пояснив він, відкриваючи консервну бляшанку тупуватим складаним ножем.

Їли з апетитом.

– Що це за риба така, без кісток зовсім? – поцікавився Харитонов, захопивши пальцями шматок білого м'яса з консервної бляшанки.

– Краби, – відповів Григорій. – Бач, як цікаво виходить у нас: я от ніколи на морі не був, а їм «Краби океанські».

– А я був, але таких жодного разу не куштував… – похитав головою Василь.

– Не засмучуйся. Я думаю, що їжа, як і голод, теж хвилями по землі рухається, ось як тут. Прилітає літак, скидає чогось, я і не знаю чого, тільки коли вже скинули – дивлюся. Так от прилітає він, скидає і відлітає, а потім його то місяць, то два, а то і три немає. А де він ці три місяці? Напевно скидає їжу в інших місцях. І ось, приміром, якщо я все з'їм до того, як він знову прилетить, – то зі мною голод станеться, від якого я й померти можу. Таж і те… прилітає він сюди частіше тому, що я на державній важливій службі перебуваю. А в інші, не такі важливі місця, як це, він, літак, може й не долетіти. Адже не може так бути, щоб усім усього вистачало. О, чуєш, знову стріляють!

Харитонов теж розчув рушничні постріли, і стало в нього на душі неприємно, наче обдурили його. Адже передали по обгорілій радіоточці, що давно вже запанував мир і відзначалась якась річниця перемоги над ворогом, а тут усе ще йде війна, а війни ж із друзями не буває, вона тільки з ворогом ведеться. І хто тут кому ворог – невідомо…

Григорій нехотя підвівся й підійшов до вікна.

– Знахабніли, наволоч, зовсім поряд воюють! – незадоволено мовив він. – Коли вже в них патрони закінчаться?!

– А звідки у них патрони? – запитав Харитонов.

– Теж літак скидає. Колишній бомбардувальник. Видно, тим, кому їжі не вистачає, їх і скидають, аби самі собі їжу добували. Ні, піду скажу їм, щоб якомога далі звідси воювали.

Хазяїн відійшов од вікна, і раптом звук нового пострілу змішався з брязкотом скла, що осипалося бризками на підлогу. Григорій обернувся. Від легкого пориву вітру, що залетів у кімнату крізь розбиту шибку, відхилилися зі скрипом двері в сіни.

Григорій, насупившись, витягнув із-за печі автомат Калашникова та два ріжки з патронами й поклав на стіл праворуч од себе.

У двері забарабанили.

Григорій, схопивши зі столу автомат, вискочив у сіни.

Харитонов, заціпенівши, сидів перед кухлем захололого чаю.

– Гей! Сюди йди! – покликав його із сіней Григорій.

Квапливо ввійшовши до сіней, Василь побачив моложаву жінку у ватянці та ватяних штанях, яка лежала на підлозі, та Григорія, що схилився над нею.

– Чаю принеси! – наказав Григорій.

Жінку було поранено в плече. Хазяїн зняв із неї ремінь з кобурою, розстебнув ватянку, теплу блузку з грубого сукна й оголив плече та груди. На щастя, куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку.

– Ну от! Яка молодиця! – кивнув Григорій на оголені красиві груди. – І такою хернею займається!

Харитонов мовчки погодився, подаючи хазяїну кухоль із чаєм.

– Візьми-но, ковтни, – підніс той кухоль до рота жінки.

Поранена ковтнула.

– Гей, там! – донісся окрик знадвору.

Григорій сіпнувся від несподіванки, перевів погляд на Харитонова, потім, дивлячись на двері, крикнув:

– Чого?

– Молодиця жива? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– Поранена, – відповів Григорій.

– Ото ж то, – голос знадвору зазвучав задоволено. – Скажеш їй, що коли ще раз почне стріляти у старших – приб'ємо!

Нашвидку перемотавши рану якоюсь квітчастою ганчіркою, Григорій і Василь перенесли жінку, що стогнала, в кімнату, де опустили її на дерев'яну лаву під стіною.

Пішли дні, впродовж яких постріли звучали вже віддалік у лісі, ніби вояки не бажали турбувати поранену жінку.

Харитонов якось звик до цих пострілів і вже не звертав на них уваги: вони влилися в єдину симфонію природи й були не голосніші за стук дятла. Доглядаючи поранену, Василь проводив більшу частину дня в будинку, лише зрідка виходячи з бляшаним відром по воду. Джерело протікало неподалік, до нього вела добре протоптана стежка, що на півдорозі до води розрізала надвоє густий квітучий малинник. Кущі малини були всіяні й квітами, і ягодами. По дорозі назад Харитонов робив тут перепочинок, ставив відро на землю та обривав, скільки міг, ягід, кидаючи їх у чисту джерельну воду. Повернувшись додому, він ставив чай і годував жінку малиною, що йому особливо подобалося, тому що кожного разу після такого «ягідного» годування на її обличчі з'являлася мила дитяча усмішка, і, дивлячись на цю усмішку, Харитонов почувався настільки щасливим, наскільки навіть у дитинстві не був. Адже бовтаючись на своїй баржі по Японському морю, він твердо увірував, що люди всміхаються тільки в дитинстві й уві сні.

Григорій щоранку йшов із дому, прихоплюючи в сінях увесь столярний інструмент, необхідний для спорудження дерев'яного пам'ятника. Працював він іноді до самісінького вечора, не повертаючись на обід, і, судячи з його ділового бадьорого стану, справи з пам'ятником ішли добре.

Якось увечері він повернувся додому дещо спантеличеним.

Василь якраз вийняв чайник із печі й витрусив у нього залишки чаю.

Григорій, пересунувши стілець до лави, на якій лежала жінка, всівся біля її узголів'я і сказав:

– Там приходили двоє, про тебе запитували. І ще просили запитати, чи повернешся ти в стрій?

Жінка