Читати книгу - "Коли ти поруч"

– Доброго вечора, Веніаміне Павловичу, – сказала Даша і здивувалася, чому він досі тут. Зазвичай завідувач ішов додому не пізніше п’ятої години вечора.

– Дашо, зайди до мене на п’ять хвилин, – сказав він і попрямував уздовж коридору, у бік свого робочого кабінету.

– Добре. Я зараз перевдягнуся…

– Не треба, – кинув він, не повертаючи голови.

Даринка увійшла до кабінету і стала біля дверей.

– Причини двері і сідай, – звелів Веніамін Павлович, сідаючи за стіл у чорне шкіряне обертове крісло.

Він дістав зі столу аркуш паперу, поклав його на стіл.

– Дашо, – сказав він, втупившись у чистий аркуш. – Я ціную тебе як відмінного працівника і хорошу, добру, чуйну людину. Але у нас, і ти сама це розумієш, дуже престижна, приватна клініка. Я в неї вклав не тільки всі свої кошти, а й душу…

Веніамін Павлович замовк. Даша бачила: важко дається йому кожне слово.

– Ти не подумай, що я якась невдячна свиня. Я пам’ятаю прекрасно, як ти допомогла клініці, коли писали про тебе, про нашу клініку газети, показували по телебаченню… Але ти ж сама повинна розуміти, що буде, якщо всі засоби масової інформації пронюхають… про твою хворобу і почнуть сурмити у всі дудки.

– Значить, вам уже донесли?

– Це не донос. Це називається турботою про престиж нашої установи. До нас перестануть іти клієнти. Вони будуть просто боятися заразитися СНІДом!

– Навколо нас повно таких хворих, – зауважила Даша.

– Мене не цікавить, що діється навколо, – Веніамін Павлович явно починав нервуватися. – Мені абсолютно все одно, що сьогодні завезли в гастроном напроти. Мені байдуже, що на дорозі утворилася вибоїна, але мені не однаково, що подумають люди про нашу клініку. Ти це розумієш?

Даринка мовчки кивнула. Звичайно ж, вона все розуміла. Їй пропонують піти з роботи – це факт.

– Пиши заяву про звільнення, – завідувач посунув до неї чистий аркуш паперу, поклав на нього ручку. – Сьогоднішнім числом. Ось твоя трудова книжка, тут зарплатня і розрахункові. Я попросив бухгалтера зробити все швидко. Так, у тебе скоро має бути відпустка. Тут і відпускні. Думаю, що з цього не треба робити трагедії. Знайдеш собі інше місце роботи, де ніхто нічого не знатиме, підлікуєшся… Я ж не винен, але престиж…

– Не переймайтеся, Веніаміне Павловичу, – мовила дівчина, підсунувши йому аркуш із заявою, – і не треба виправдовуватися.

– Легко сказати. Тепер мені треба буде всіх працівників послати на обстеження. Мало що? І як мені зберегти цей неприємний інцидент у таємниці, щоб ніхто нічого не дізнався?

Даша забрала трудову книжку, поклала гроші в гаманець, не поспішаючи застебнула сумочку і підвелася.

– А ви одружіться зі Світланою, – сказала вона, посміхнувшись. – І все залишиться в таємниці. Елементарно!

Даринка вийшла, не попрощавшись, гордо підвівши голову й випроставши спину. Вдома вона викинула пакет з полуницями у відро для сміття.

Розділ 20

Прогноз синоптиків у черговий раз не виправдався. Даша широко розкрила штори назустріч яскравому сонцю замість обіцяного дощу. День обіцяв бути ясним і теплим, що хоч трохи додавало змученій дівчині оптимізму. За вікном люди метушливо поспішали у своїх справах. Декотрі рухалися в один бік, інші йшли в другий. Мами і бабусі вели дітей до садків, хтось просто здійснював ранкову розминку, але основний потік людей рухався на роботу. «На роботу, якої тепер у мене немає», – з гіркотою подумала Даша, і клубок образи підкотив до горла.

Даша зайшла до ванни і стала під теплі струмені душу. Вона довго так стояла, отримуючи задоволення від лоскітливих крапельок води, що стікали по її тілу, немов розмірковуючи перед прийняттям важливого для себе рішення. Потім вона промокнула воду м’яким махровим рушником і накинула на ще вологе тіло халатик.

Даша сушила волосся феном, і на мить їй здалося, що вона просто збирається, як завжди, на роботу. Зараз клацне дверний замок, ввалиться весела Свєтка і побіжить одразу на кухню. Їй здавалося, що не було ні зрад, ані розчарувань у близьких їй людях, не було аварії, не було страшного діагнозу. Просто це був кошмарний сон, який розвіявся з настанням ранку. Теплий потік повітря, що виходив із фена, роздмухав у різні боки її чубчик на лобі, оголивши борозну шраму, і дав ясно зрозуміти, що див не буває. Аварія трапилася, подруга виявилася зрадницею, і Олексій, як з’ясувалося, по-справжньому її зовсім не кохав. «Що ж залишається тобі, Дашо? – подумала дівчина, вдивляючись у дзеркало, де на неї дивилося втомлене, змарніле до невпізнання, бліде обличчя. – А тобі, Дашо, залишається самотність і СНІД». Даринка гірко посміхнулася. Колись, ще зовсім недавно, коли вона весело сміялася, у неї блищали очі й на щоках з’являлися маленькі ямочки. Тепер це була тиха і сумна посмішка виснаженої, розчарованої, хворої і самотньої дівчини.

Дівчина подумала, що припустилася помилки. Перший раз, коли довірилася Світлані, другий, коли пішла до Олексія. Їй треба було здати аналізи анонімно. Тоді, навіть при позитивному результаті, можна було не поспішати виливати душу подрузі, а поїхати до батьків. Хто, як не вони, зміг би дати їй пораду? Власне кажучи, Даші не потрібні були поради. Вона шукала розуміння і підтримки. Їй до болю в душі захотілося терміново побачити маму, бабусю, батька. Вона не росла розпещеною дитиною, і в їхній сім’ї, як у звичайній сільській, мама не обціловувала своїх дітей, не сюсюкала з ними, заглядаючи в очі. Вона не мала на це часу, а просто їх любила. Любила і старшого Сашу, і меншу Даринку – це дівчина знала точно. Одне непокоїло Дашу: вона знала, що своєю новиною про хворобу завдасть своїм рідним болю.

«Рано чи пізно, мені все одно довелося б їм повідомити про свою хворобу», – вирішила Даша і почала швидко збиратися, на ходу роздумуючи, що б купити рідним на гостинець.

…Даша вихором увірвалася в будинок, де були її рідні, де її чекав порятунок, і душа миттєво набула стану спокою, рівноваги і наповнилася тихою радістю і майже воскреслою надією.

Мати була на кухні. Вона стояла біля плити і щось помішувала у каструлі, з якої йшла пара і розносилися смачні запахи їстівного. Даші одразу ж забурчало в животі, і вона весело заторохтіла:

– Чим це у нас таким смачненьким пахне? Супчик? Їсти кортить жахливо, ніби мене місяць морили голодом. Я тут трішки ковбаски привезла, сервелат «Столичний», який тато любить. До речі, де він?

– Здрастуй, Даринко, – почула вона ззаду глухий хриплуватий голос батька і обернулася.

– Привіт, тату, – кивнула вона. – Ви ще не снідали? Я тобі ковбаску привезла.

Батько, шкутильгаючи, пройшов по кімнаті,