Читати книгу - "Шлях Абая"

І, схопивши чорний шокпар, він вибіг надвір і тут же наткнувся на Азимбая і Такежана.

— Як ти, собако, смієш валятися дома, коли мої вівці гинуть? — закричав Такежан.

— Через них я звалився, цілий день був з ними,— пробував пояснити Іса.

— Ще й виправдуєтеся, негідник! — обурився Азимбай і з лайкою кинувся на жигіта.— Побити тебе мало!

І він ударив Ісу по плечу товстою палицею. Той, миттю обернувшись, схопився за палицю і щосили потяг до себе. Голова Азимбая близько нахилилася до пього. Над широкою чорною бородою, немов з чорної безодні злості, скривилось бліде, спотворене злобою обличчя з вишкіреними хижими зубами, що зловісно виблискували у темряві. Біла пов’язка на лобі закривала рану, яку дістав Азимбай у сутичці з Абилгази; здавалось, саме вона й була джерелом шаленої люті, що стрясала молодого хазяїна. Всім своїм виглядом він нагадував хижого звіра, який виповз з ніжного морожу, щоб терзати беззахисних людей.

Мимоволі відсахнувшись від страшного обличчя Азимбая, але не зводячи з нього очей, Іса міцно тримав палицю.

Такежан спинив сина, який намагався вирвати палицю, і квапливо сказав пастухові:

— Бураном погнало багато овець… Біжи за ними! Дожени, зупини!.. Загинуть вівці…

Іса відштовхнув Азимбая і побіг. На ньому був тільки старий, подраний чапан та стоптані, діряві чоботи. Уже з перших кроків він відчув п’ятами вологу і холод, але думка про це вже не могла його спинити. Овець, які зараз гинули, було так шкода, що це примусило його бігти щодуху.

Він пробіг повз загони, де люди, оточивши отару овець, лементуючи, відтісняли їх до юрт. Іса на бігу спитав, що трапилося. Ніхто не знав, скільки овець загнало бураном: середню огорожу раптом зірвало і частина овець зникла.

Іса теж побіг за вітром, щоразу голосно гукаючи: крик міг спинити овець, а, крім того, відігнати вовків, коли ті почують худобу.

Тільки тепер він помітив, що ллє великий холодний дощ, змішаний із снігом. Обличчя, шия і руки їси відчували гострі удари крижинок, неначе сотні голок впивалися в тіло. Як же було це терпіти вівцям? Нахиливши низько голову і підставляючи ураганові тільки спину, вони намагаються сховатись одна за одну і біжать наввипередки швидкою нестримною лавиною.

Нарешті, захекавшись і від швидкого бігу, і від безперервних криків, Іса все-таки наздогнав овець. Заспокоюючи їх окриком «шайт, шайт!», Іса спробував пробратися всередину, але вівці, притискуючись на бігу одна до одної, не давали йому проходу. Затримуючи шокпаром крайніх овець, Іса нарешті випередив гурт і, вперше повернувшись проти вітру, тільки тепер відчув усю силу урагану. Міцні крижані потоки повітря одвернули комір його чапана, обпекли холодом груди. Не можна було підняти обличчя, не можна було зітхнути. Відкотивши комір і нагнувши голову, ледве тримаючись на ногах, Іса заступив дорогу вівцям, заспокоюючи їх голосом, спиняючи шокпаром і руками. Злякана отара затрималась. Тут було з п’ятдесят овець.

Але в ту саму мить, коли Іса вже вирішив був, що вівці врятовані, з снігової запони вискочила якась темна маса, і вся отара знову злякано кинулася врозтіч. Іса почув клацання зубів, важке дихання і з жахом зрозумів, що це була зграя вовків. Вівці бігли, відчайдушно мекаючи, неначе благаючи в Іси захисту. Нехай це отара лиходія Азимбая, нехай ці вівці байські, але хіба ж вони винні? Як можна віддати їх на поталу хижакам? Іса з дитинства звик до цих мирних, лагідних тварин, і серце його зараз зайшлося. Несподівано для себе, в пориві нерозважної відваги, він з грізним криком кинувся на вовків. Беззбройна, самотня людина стала проти чотирьох дужих звірів.

Навіть не глянувши на нього і наче не почувши його окрику, вовки пробігли повз нього і кинулися на овець. Не встиг він оглянутись, як біла стара вовчиця швидко звалила велику вівцю, решта кинулася до інших.

Зрозумівши, що криком відігнати хижаків не можна, Іса кинувся до вовчиці, яка шматувала свою жертву. Коли він підбіг дуже близько, вона, розідравши горло вівці, підняла морду, оглядаючись, на кого ще кинутися. Жигіт щосили вдарив її шокпаром по носі і зразу ж розмахнувся для нового удару. Та, на його подив, вовчиця впала, немов підкошена, поряд з розтерзаною вівцею.

Ісі доводилося чути, що удар по кінчику носа може на смерть забити і собаку, і вовка, але успіх вразив його самого:

— Ага, маєш? Ну й лежи!

І, вдаривши для певності вовчицю ще разів зо два, він кинувся за вівцями.

А ті мчали нестримним потоком. На смерть перелякані, вони безтямно гасали взад і вперед. При кожному повороті вовки хапали чергові жертви, валили додолу і, миттю розірвавши їм горло, стрибками кидались по нові. Потрапляючи в отару, вовк не може стримати своєї безтямної ненаситності. Він прагне забити одну вівцю за одною, неначе розраховуючи про запас до кінця свого життя. Так само чинили тепер і ці троє вовків. Вони тільки забивали овець, не скуштувавши і шматка м’яса, і ковтка гарячої крові.

Вівці повернули до їси, і один з вовків, погнавшись за ними, наскочив просто на жигіта. Той знову з усього розмаху вдарив шокпаром по кінчику носа, і хижак миттю перекинувся. Це був молодий вовк, один із нащадків білої вовчиці. Він і його брат сьогодні вперше напали на отару і через те розправлялися з вівцями з неситою і нещадною люттю. Добивши і його другим, смертельним ударом, Іса знову кинувся за втікаючою отарою.

Хоч йому ще де вдалося врятувати жодної вівці, перемога над двома лютими хижаками радувала його. В цій боротьбі він забув про буран і мороз, забув і про недавню кволість. Тепер він відчував таку стійку, міцну силу, таку відвагу, яких ніколи в собі не знав. Йому і на думку не спадало відступити, хоч такий герць з вовками і загрожував смертельною небезпекою. Зціпивши зуби, він ладен був битися далі, терпіти все, що б з ним не трапилося.

Підбігши знову до овець, він помітив, як третій вовк повалив ще одну вівцю. Цього разу Іса зміг вдарити звіра тільки по потилиці. Вовк заричав, відпустив вівцю і повернувся до їси, щоб кинутися на нього. Проте ноги його підкошувалися від сильного удару, і він не спроможний був стрибнути. Іса знову повторив випробуваний удар по кінчику носа, добивши й цього вовка.

Тепер вівці, неначе розуміючи, що жигіт їх захищає, бігали навколо їси, жалібно мекаючи. В самісіньку гущу їх стрибнув великий старий вовк, якого жигіт досі не помічав. Це був сам