Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Тепер його вже не страшить відлуння власних кроків по доріжці скверу.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

І який же чудовий стоїть туман! (І тут йому пощастило!)

В тумані, й поночі, й геть без проблиску промінчика (надто відколи почалися совєцькі нальоти й ночами хіба на двірці зостаються тліти мертвецьки-синюваті маскувальні жарівки) — він знає своє місто кровно, навпомацки, наче тіло коханої жінки: де насліпо ткнешся, де навмання викинеш руку, там вилонюється під тобою, допасовуючись до кожного твого вгину й вигину, знайомий завулок, теплий пахучий рівчак, вологий закамарок сутерини; Жидівська — Бляхарська — Підвальна — наче шкірою, губами, слизовими покривами тручись, прокладаєш доріжку крізь ніжно дишучі складки: це його Місто, і воно ніколи не зрадить, проведе крізь себе любовно і вміло, як вірна дружина, треба буде — розступиться, вбере, сховає в себе (в нутрощі, в розхляпану болотисту тьму підземних ходів…). Він не пам'ятає, коли востаннє був із живою жінкою — навіть уві сні, з якого прокидаєшся із липким сіменем на стегнах, — але зі своїм містом, де кожен камінчик (кожен, кат їх німецькій мамі, «котячий чубок»!) завчено ним не то підошвами, а мовби назавше всіма м'язами й сухожилками ще в попередньому, давно нечинному житті — дітвака, ґімназиста, шалапута і «фраера в пумпках», — він залишається зрослим удень і вночі, як то буває тільки в винятково щасливому шлюбі; місто й береже його, як жодна жінка вберегти би не потрапила. Часами він фізично відчуває німецьку тут присутність, із чорнорябо поналіплюваними на мурах орлами та гакенкройцями (Kroatenstrasse, ха!), чимось схожим на коростявий наріст на коханому тілі — відчуття, котре вперше були збудили в ньому тридцять дев'ятого року совєти, їхні обшарпані, захарчовані вояки в негнучих чоботях, їхні дикунські окрики «давай прахаді!», їхні червоні, такі самі як згодом у німаків, повсюдно нап'яті матер'яні латки з гаслами й портретами їхніх вождів, ціла та татарська орда з дерев'яними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці середмістя, перед Оперою, здоровенний потворний чиряк «барахолки», де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, — найпевнішим знаком їхньої чужости було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не знано перед тим. Коли совєти втекли, це інстинктовне, як шостий змисел, відчуття чужого зосталося при ньому, — і тому, на відміну від багатьох і багатьох, він відпочатку, ще навіть заки почалися арешти, не мав сумніву, що й німці не затримаються в місті надовго: вони так само були тут чужі, дарма що з виду куди більше од тамтих подобали на людей — їхні офіцери носили рукавички, вживали хустинок до носа і, наколи вже давали «слово чести», то таки його трималися, навіть при грабунках помешкань, звідки справно й спокійно вивозили все, чого недовимели совєти, — були чужі вже тим, що так само обснували місто темною павутиною страху, і так само вперто сліпі: не годні розгледіти, як драстично сюди не належать — як струп, як веред, що рано чи пізно буде спалений горячкою. На тлі його зріднености з містом, як із жінкою, якої ще так направду ніколи не мав, щоби була зовсім своєю, ця чисто органічна відпорність до чужого щоразу давала йому на завданні почуття власної — не просто правности, а майже містичної невразливости. Непереможности. (Як міг він провалитися, коли кожен камінчик довкола був по його стороні, а по їхній не було нічого?..) Потому він молився і просив у Бога прощення за гординю — якщо то була гординя: певности такої він не мав, а звички до довших роздумів позбувся, відколи став жити біжучою хвилиною, тож в усіх питаннях морального характеру раз і назавше здався на Бога: Йому видніше. А от уже й трамвайний пристанок, тепер справді зосталась марниця, лічені хвилини: віддати дівчатам портфеля, всісти з ними до трамвая, зручно зіскочити при скруті з Личаківської (Oststrasse, чоловіче, Oststrasse!) — і все. Справу зроблено.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

…І нараз нізвідки наринула хвиля жару й навально забухало в скронях — дарма що тіло заведено продовжувало свій рух уперед, у розгонистому ритмі нечутної маршової. В устах пересохло, і він на ходу по-риб'ячи зіпнув ротом, ловлячись губами за повітря — бо більше не мав за що.

Не був то сиґнал прямої небезпеки — щось інше манячило попереду, невідворотно зближаючись до трамвайного пристанку з протилежної сторони, скорочуючи між ними відстань, — щось, чого не могло там бути; не мусило бути. Щось, чия присутність при сьогоднішній акції атентату над комендантом польської поліції була цілковито непомисленна — просто, несумісна за групою крови.

Вже впізнав, але ще не йняв віри: кров опиралася, опиралися всі, роками набуті й перевірені, підпільницькі інстинкти, що робили його невразливим. Спогад, прошивши навиліт крізь усі ті роки, одним спалахом узневажнив усе, що в них було, немов перекинув його навзнак у враз віджилому часі: оркестра грає танґо — «я — мам — час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, пуйдзь пшеко-най сє» — і запах дівочого білявого волосся в електричному світлі, запаморочливий, білявий запах, гостра мука невимовної ніжности, од якої все всередині перетворюється на квітку, розпускається ворушкими, лоскотливими пелюстками (і водночас нав'язливий острах, чи не війне, бува, від нього на неї духом його поту і чи це її не збридить, таку субтильну й делікатну, що хіба квітами їй би й розсипався під ноги…), — це вдарило в груди з такою ж силою, як перед хвилею куля з його руки — в груди засудженого Організацією на смерть катюги-поліцая: мовби його, «Звіря», наздогнав і перебіг посеред вулиці власний постріл, і він ослаб і обм'як, і зараз почне завалюватися, як і тамтой, — і так додивиться зараз усе, чого на Сербській не встиг додивитись… Чи не найбільшою несподіванкою була власне ця несамовито яскрава, відчутна й дотикальна реальність спогаду, так підступно вихопленого живісіньким із хтозна-яких закамарків минулого, що його він безтурботно мав був за ампутоване, — подібно в дитинстві, вдома на плебанії, вражали серед зими своєю лискучою круглобокою гладкістю яблука, вийняті з льоху, де зберігалися в соломі, — яким дивом заховували вони