Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

які повертали на захід за Переправами через Тейґлін, належать більшому війську орків, котрі, за їхньою звичкою, сплюндрували ті краї в пошуках їжі та здобичі, а тепер, напевно, вертали до Анґбанда дорогою «Вузької Землі» — довгою ущелиною Сіріону — значно далі на захід. Якщо це припущення було правильне, то єдине, що йому залишалося, — повертатися до Броду Брітіах, а звідти йти на північ до Тол-Сіріону. Щойно Белеґ прийняв це рішення, до них долинув шум, викликаний пересуванням великого війська, що наближалося лісом із півдня; тож заховавшись у верховітті дерев, ельфи спостерігали, як в оточенні вовків неквапно проходять слуги Морґота, обтяжені награбованим добром і полоненими. І ще вони угледіли Туріна, якому скували руки, а самого підганяли канчуком.

Тоді Белеґ розповів другому ельфові про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, котрі чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоч його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до сухих дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріма — орки розбили у голій долині табір і поставили довкруж нього вовків-вартових. А далі взялися пиячити, святкуючи здобуття наживи; відтак, помучивши бранців, майже всі, впившись, позасинали. День саме добігав до кінця, і стемніло так, що хоч око виколи. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до табору, звіддалік долинув гуркіт грому.

Коли цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив чотирьох вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, вони ввійшли в табір і знайшли Туріна — прив'язаного до дерева, з кайданами на руках і ногах. Довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, та він не постраждав, хоча чи то був напоєний чимось до цілковитого заціпеніння, чи провалився у глибокий сон від нездоланної втоми. Тоді Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив'язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору. Та син Гуріна був надто важкий, тому вони дійшли тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря наблизилась, і блискавки відсвічували на скелях Танґородріма. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але тієї миті гору взяла доля: лезо Еола Темного Ельфа вислизнуло з рук Белеґа і проштрикнуло Турінові стопу.

Турін ураз прокинувся, опритомнів од люті й страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, — і зірвався на ноги з голосним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він поглянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам'янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним мигтінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось грім і Турінів клич розбудили орків у таборі внизу, і вони виявили, що бранець зник. Але не кинулися на пошуки, бо прислужників Морґота переповнював жах од звуку грому із Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише сидів нерухомо та безслізно біля мертвого Белеґа Куталіона, а той лежав у темному лісі, полеглий од руки друга, котрого за якусь мить до того звільнив од рабських пут.

Коли настав ранок, буря рушила на схід у бік Лот-лану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; але орки ненавиділи його чи не так само затято, як і грім, і, вирішивши, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, вони згорнули табір, прагнучи якомога хутчіше повернутися до Анґбанда. Звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують на північ, і піски Анфауґліту парують у них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручі Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, устократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мовби сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, заявивши, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узявлембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна і ніколи вже не сходило з нього.

А в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лишень брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця і на північні землі насувалася зима. Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку та небавом дісталися до Прекрасного Озера й Ейтель-Івріну — джерел, од яких попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

— Пробудися, Туріне, сину Гуріна! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і створив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з того місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, не зважаючи на