Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

У працях, написаних уже після загибелі Степана Бандери його послідовниками, висловлюється ряд звинувачень на адресу «двійкарів», причому не раз у дуже гострій формі. Наприклад, наводиться епізод, що в 1956 р. у Мюнхен прибув зв'язковий начебто з України і затримався в одного з «двійкарів», Богдана Підгайного. Через якийсь час зв'язковий несподівано зник. Неназваний автор пише: «Підгайний мав усі підстави підозрювати, що згаданий зв'язковий, який мав псевдо «Скоб», міг бути агентом КДБ і повернувся до своїх наказодавців. Одначе Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що «Скоба» могли вбити, а про все це повинен знати «Степан Попель», замешкалий у Мюнхені при вулиці Розенбуш число 6. Тільки небагатьом членам ОУН було відомо, що за цією адресою жив Степан Бандера».

Що ж, тепер ми майже певно можемо твердити, що «Скоб» був агентом КДБ: саме таке псевдо було в агента, який видав органам КДБ провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Василя Галасу. Про якогось «Скоба», який завдав багато шкоди в Закерзонні, пише колись видатний діяч УПА, а нині історик, що проживає в Польщі, Зиновій Місило. Та й не було вже у 1956 р. в Україні такого підпілля, яке було б здатне послати зв'язкового за кордон. Але ж за кордоном того не знали. І той «Скоб», який зупинився в Підгайного, не міг не розуміти, що таке його нагле зникнення викличе різні підозри. Чи не розумніше йому було б зробити вигляд, що він повертається в Україну, взяти з собою якусь пошту? І нема нічого дивного, що Богдан Підгайний відразу подумав, що з його гостем трапилося якесь нещастя. А що він запідозрив у тому Бандеру, то… то слід би пригадати, що саме з Богданом Підгайним разом був арештований Степан Бандера, що на процесі у Варшаві Бандера був засуджений до смертної кари, а Підгайний на довічне ув'язнення, а на процесі у Львові Бандера був засуджений на довічне ув'язнення, а Підгайний на 15 років тюремного ув'язнення.

Історія ОУН ще чекає своїх дослідників, і то з найрізноманітніших галузей. Історики будуть вивчати факти, які мали місце, систематизувати їх, установлювати зв'язки між ними. Політологи і філософи вивчатимуть ідеологію українського націоналізму, її еволюцію, суть суперечок межи Бандерою і Мельником, Бандерою і Ребетом і т.д. А для історичних белетристів відкривається широке поле для дослідження різних людських характерів, доль, стосунків, високих зразків героїзму, наївної довірливості, розходжень у поглядах, боягузтва, зради, підступності.

У цьому місці, мабуть, було б найдоречнішим процитувати один із записів зі щоденника Олександра Довженка, та от… Найцікавіше, що цей запис був у перших публікаціях щоденника в 1990 р. у журналі «Дніпро», але його вилучено в окремому виданні книгою. Олександр Довженко зафіксував свою розмову з «уславленим радянським партизаном» (імені його Довженко не подавав). Партизан розповідав, як він підвісив над вогнищем спійманого бандерівця, але той так і помер, вигукуючи «Слава Україні!» «Скільки я їх попомучив!» - хвалився оповідач.

І на завершення цього розділу, яким фактично закінчується розповідь про життя Степана Бандери, надамо йому самому слово: «Український націоналізм так само категорично відкидає і поборює московський большевизм, комунізм, як і всяке намагання повернути стан національно-політичного і суспільно-економічного поневолення білою чи будь-якою іншою Росією або іншими окупантами. Ті соціальні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, та й всяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмові непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань всього українського народу, що запевнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України - всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут український націоналізм іде власними шляхами, беручи за підставу і вирішальні критерії: український нарід, українську родину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український нарід у свобідному своєму розвиткові, та які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене! йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного розвитку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя, - відкинеться», - так писав Степан Бандера у статті «Перспективи української революції».

ХОДІННЯ ПО ЛЕЗУ НОЖА

12 жовтня 1957 р. у Мюнхені на сходах будинку № 8 на площі Карла було знайдено труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила будь-яких ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що він помер від серцевої недостатності. Може, так би воно й залишилось в історії, якби не дві події, що сталися пізніше з відступом у два роки кожна. Але зараз ми повернемося в минуле і коротко нагадаємо деякі епізоди з життя все того ж Степана Банд ери.

Отже, ми вже знаємо, що на процесі у Варшаві 13 січня 1936 р. він був засуджений до смерті і уникнув петлі лише завдяки амністії.

Іван Білас у своєму двотомнику документів наводить такий:

№ 1970с 5 декабря 1942 г.

Товарищу Сталину И.В.

По сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспирированного кличкой «Тарас Бульба». Мелкие группы партизан националистами разоружаются и избиваются.

Против немцев националисты устраивают отдельные засади.

В листовках националисты пишут: «Бий кацапа москаля, гони його видциля, вин тоби не потрибен».

Крупный националист Бендера немцами расстрелян.

П.Пономаренко

Як писав у такому випадку американський гуморист Марк Твен: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені». Бандера і на цей раз залишився живим. Але ж він не міг знати замірів німецького керівництва, і кожен день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Після закінчення війни, згідно з домовленостями Сталіна-Рузвельта-Черчілля на Ялтинській конференції, всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на родіну» навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації навіть ті, що емігрували після революції. Відомо, що донські козаки, яких разом з сім'ями вантажили на пароплави, в дорозі вчиняли масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який ніяк не був радянським громадянином, і його повісили у 1947 р. Не подивилися навіть на те, що йому вже було 78 років. Очевидно, Сталін ніяк не міг йому забути боїв під Царицином у 1918 р., де, згідно з радянською історіографією,