Читати книгу - "Похорон богів"

То до Іскоростсня заходила варязька гридьба...

В літо 1371-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 8-е,

а по укняжінні Кия над Почайною 377-е,

а по укняжінні Оскола в Києвому городі 10-е,

а від різдва грецького бога Христа 859-е.

Прийшли до Києва сли варязького короля, прийшли й сказали Осколові: «Дайся нам у дань!» Та відповів Оскол слам варязьким: «Не дамся вам, бо вже бере з полян хакан хазарський». Ті знову сказали йому: «Вдайся!»

Не вдав їм дані Оскол, і ратилися кріпко.

Але вбоявся варягів Оскол і вирядив свого сла до города Іскоростеня в Деревній землі, таке їм кажучи: «Приходили варяги брати з полян, та не вдалися ми варягам і ратились із ними, ніхто ж нікого не зміг. Оце ж прийшли ми до землі вашої, кажучи вам таке: «Станьмо купно супроти царя варязького, бо зможе нас — то й вам не бути вільними».

І не послухав його іскоростенський князі, була-бо давня котора межи ними й полянами: літ тому вже триста й сімдесять і сім; ще за днів грецького царя Настаса княжив Кий на полянах, і забрали поляни над Почайною деревлянський городок, прозваний Славутичем, і сіли там, і прозвали його в ім'я князя свого Києвом, і став Київ стольним городом полян, і не стало відтоді любові межи нами й деревлянами, та й понині так є.

Удруге цілувавсь Оскол до жупана велійого Житомира, та знову не пішов за ним іскоростенський жупан. А прийшли сли короля варязького, кажучи до полян: «Дайте нам по білій різаній од диму!»

І не дав їм Оскол. І пішов до хакана хазарського, кажучи йому таке: «Платимо вам по білій вивериці з диму, а що ви нам за се? Ось тепер хоче брати з нас варязький король по різаній». Сказав Осколові хакан: «Варягам не давайте, а давайте й далі мені».

І пойняв Оскол многі вої хазарські й полян та сіверян, і зіступилися вони з воєводою варязьким, і здолав його Оскол, забравши Чернігів та Любеч, а воєвода втік у Смоленськ.

Жупан же іскоростенський Житомир, чувши про все те, переступив з воями переділ свій по Прип'яті, й гнали деревляни варягів аж до землі дреговичів та полочан, і не вдався більше король варязький до Іскоростеня, й зітхнула в мирі Деревня земля.

Оскол же вернувся до Києва, одпустивши хазарських витязів у стольний город їхній Саркел. Та розлютився хакан хазарський, послав слів своїх до полян, зволівши сказати їхньому князеві: «Брав ти на спомогу супроти варягів хазарський полк. Пощо ж не обдарував бояр моїх та витязів?»

Одказав йому князь київський Оскол: «Береш дань з полян по білій вивериці, хіба тобі замало того?» І послав-таки хаканові дари многі: кожному бояринові харалужний меч. І здивувався хакан хазарський, і запитав у старців своїх: «Що то за дари такі прислали поляни?» Довго мудрували старці хазарські й сказали йому так: «Недобра це дань, хакане. Ми домоглися в них дані своїм мечем, гострим з одного боку, а ці поляни воюють двосічним мечем, ліпшим за наші шаблі. Попоплачемо ще від цих полян: колись вони самі з нас дань братимуть».

І забоявся хакан, і послав до Києва, кажучи: «Поляни хоробрі мужі. Досі ви давали мені по білій вивериці з диму щороку, тепер давайте так само через рік, хай лише буде вічна любов межи вами й нами».

І дає тепер Оскол по вивериці з двох димів.

У літо 860-е. Нічого не було.

В літо 861-е. Стало на небі три сонця й стояло отак мало не до обідньої пори.

Року 977-го

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ

В ТРЕТІЙ ДЕНЬ

Галасливі купальські свята відгомоніли. Сім днів не гасли священні вогні, запалені в перший день великодня, найдовшого дня, коли небо не встигає вичахнути на заході, як з-за Дніпра підводиться Ранкова Зоря.

Вже третій день кияни працювали, над Гончарівкою здіймались у небо сизі дими, Поділ гомонів торжищами й усіма причалами, Боричевим узвозом тяглись вервечки чорних та ліпших людей, а через Щекавицю й Претичів дідинець раз по раз доносило вітром важкий сморід Кожум'яцького яру. Старий Муромець одно морщив носа й незлобиво бурчав:

— А най би ся оно єму сквасило...

Цю приказку він ще замолоду почув на Подолі від горватського чи запрутського купця, що торгував у ті часи сіллю, приказка спочатку була насмішила його, а згодом уїлася й учепилась, мов реп'ях до собачого хвоста: най би ся оно єму сквасило!..

Старий Муромець виніс із повітки токарний стан, прилаштував його за хатою, де був холодок, і почав ритися серед заготовок — липових, дубових та осикових кружал.

— Ді-іду, — затяг онук, — я ви-иточу верете-енце...

Якийсь час Муромець одмахувався від малюка, потім таки дозволив:

— Ну вже виточи одне.

Онука й собі хотіла була прилаштуватись, та братик одігнав сестричку грубим голоском:

— Це не жіноче діло!

Він узяв липову паличку з загостреними кінцями й заплішив у стані клинком, тоді почав крутити паличку тятивою й наставив різець. Сили в руках було ще надто мало, в онука то заїдало різець, то випорскував лук або випадала з гнізда паличка-заготовка. Дідо нишком поглядав на Раткового синка. Онук удався беручким і настирливим. Висолопивши від напруження язик, він довго водив луком униз і вгору, аж поки різець таки підкорився йому, почав поволі знімати стружку. Малий од задоволення аж упрів.

— Ну що, виходить? — спитав Муромець і перехопив рукою лук. — Виростеш-будеш токарем, — похвалив він, хоча веретено в двох місцях було надто переточене й не зовсім гладеньке. — Ану ж теперечки я.

Він уставив у гнізда широку заготовку, покрутив її для проби луком і взяв різець. З дубового коліщати міг вийти глибокий полумисок. Різець спочатку стрибав, а потім угризся й точив плавно й легко. Муромець працював, обливаючись потом, аж поки м'язи лівої руки, що шарпала вниз