Читати книгу - "Пес Баскервілів"

магнатам, чорт їх забери, що вони не можуть занедбувати права громади. І я закрив доступ у ліс, в якому публіка з Фернворта мала звичай влаштовувати гулянки. Ця диявольська публика уявляє, що не існує ніяких прав власності і що вона може всюди кишіти із своїми папірцями та фляшками. Обидві справи вирішено, докторе Ватсон, і обидві на мою користь. У мене не було такого дня від того часу, як я віддав під суд Джона Морланда за те, що він стріляв у своєму власному заповідному лісі.

— Яким чином ви могли це зробити?

— А от гляньте в книгу. Це варто прочитати: Франкланд проти Морланда, королівський суд. Це коштувало мене двісті фунтів, але я добився вироку на свою користь.

— А дало це вам що — небудь?

— Нічого, анічогісінько. Я пишаюсь тим, що в мене не було ніякого особистого інтересу в справі. Я діяв з виключно свідомого громадського обов’язку. Я не маю сумніву, приміром, що пани з Фернворта спалять мене заочно сьогодні вночі. Минулого разу, коли це зробили, я сказав поліції, щоб вона припинила такі ганебні видовища. Поліція ганебно поводиться і не захистила мене, хоч я й мав на це право. Справа Франкланда зверне на це увагу суспільства. Я сказав, що їм доведеться каятись за своє поводження зі мною, і слова мої вже справджуються.

— Яким чином? — спитав я.

Обличчя старого набуло значливого виразу.

— Я міг би їм сказати про те, що вони смертельно хочуть довідатись, але ніщо не змусить мене допомогти цим негідникам.

До цього часу я придумував будь — яку причіпку, щоб визволитись від його балаканини, але тут мені хотілось почути більше. Я досить знаю суперечливий характер старого грішника для того, щоб розуміти, що всякий виявлений інтерес може припинити його дальші повідомлення.

— Мабуть, якась браконьєрська? — промовив я байдуже.

— Ха — ха, любий чоловіче, щось далеко важливіше. Що, коли це торкається злочинця — втікача на болоті?

Я здригнувся.

— Хіба ви знаєте, де він? — спитав я.

— Я, може, не знаю точно, де він є, але певен, що міг би навести поліцію на його слід. Хіба вам ніклои не спадало на думку, що найкращий спосіб спіймати цю людину — це довідатись, як вона добуває собі їжу, і в такий спосіб вислідити її.

Безперечно, він близько підходив до істини.

— Звичайно, — сказав я. — Але по чім ви знаєте, що ця людина на болоті?

— Я знаю це тому, що на власні очі бачив того, хто носить йому їсти. Будьте певні, що в мене є гарні підстави так казати. Я багато разів бачив хлопця з пакунком. Кожного разу, а іноді й двічі на день я міг… Але чекайте, докторе Ватсон, чи мене зраджують мої очі, чи справді щось ворушиться на схилі горба.

Це було за кілька миль від нас, але я виразно бачив невеличку чорну точку, що виникала на одноманітному сірому тлі.

— Ходім, ходім, — гукнув Франкланд, кидаючись на східці. — Ви побачите на власні очі й самі зміркуєте.

Телескоп — величезний інструмент, поставлений на триніжку, стояв на плоскому даху. Франкланд подивився в нього й задоволено вигукнув:

— Швидше, докторе Ватсон, швидше, поки він не сховається за горб.

Безперечно, я побачив його, хлопця з пакунком на плечі, що тихо видирався по горбу. Коли хлопчина досяг вершини, я побачив його розхристану, дивну постать, що вималювалась на мить на холодному тлі блакитного неба. Він крадькома озирнувся, як людина, що боїться переслідування, і потім сховався за горбом.

— Ну, чи не маю я рації?

— Безперечно, це хлопець, якому доручено якусь таємну справу.

— А в чому це доручення, може догадатися навіть тутешній поліцейський. Але я не скажу вам жодного слова і зобов’язую й вас, докторе Ватсон, додержуватись таємниці. Ні слова, розумієте?

— Як ви забажаєте.

— Вони ганебно поводились зі мною, кажу вам, ганебно. Коли виявляться факти в справі Франкланд проти уряду, то насмілююсь думати, що вся країна здригнеться від обурення. Ніщо не може змусити мене допомогти поліції хоч би чим. їй більш за все хотілося б, щоб ці негідники спалили мене самого замість мого образу. Невже ви йдете? Допоможіть мені спорожнити карафку на честь такої великої події.

Але я устояв проти всіх його просьб, і мені вдалося відмовити його від висловленого ним наміру провести мене додому. Я йшов дорогою, поки він бачив мене, а потім кинувся болотом до кам’яного горба, за яким сховався хлопець. Все було на мою коритсть, і я поклявся, що коли упущу цей щасливий випадок, то це станеться не від браку енергії та напосідливості.

Сонце вже сідало, коли я досяг вершини горба, і схили його були з одного боку золотаві, а з другого — темно — сірі. Хлопця ніде не було видно. Але внизу піді мною, в улоговині між горбами, містилось коло стародавніх кам’яних халуп, а на одній з них збереглась чимала частина даху, щоб бути захистом від негоди. Серце моє закалатало від радості, коли побачив це. Ця нора і мусить бути та, в якій ховається незнайома людина. Нарешті моя нога ступила на поріг його сховища; його таємниця була в моїх руках.

Підходячи до халупи так само обережно, як Стейплтон підходить зі своєю сіткою до метелика, я задоволено побачив, що місцем цим хтось користувався як житлом. Ледве помітна стежечка між валунами вела до зруйнованого отвору, що правив за двері. Всередині панувала тиша. Незнайома людина, можливо, ховається тут, а можливо вона блукає по болоту. Мої нерви були напружені від чекання близьких пригод. Кинувши цигарку, я засунув руку в кишеню з револьвером і, швидко підійшовши до дверей, заглянув у халупу. Вона була порожня.

Але в ній було чимало доказів того, що я натрапив на певний слід. Безперечно, тут жив чоловік. Кілька згорнутих ковдр лежало на тій самій кам’яній плиті, де колись спала неолітична людина. На ґратках лежала купа попелу.